середу, 25 листопада 2009 р.

Тибет

Оригінал розповіді тут

Пройшли вже ті часи, коли Тибет був повністю відрізаний від світy, та потрапити туди можна було лише під видом буддистського паломника та сильно ризикуючи життям. Але навіть сьогодні, в’їзд іноземців до Тибету, хоча і не заборонений, але відверто не заохочується китайськими властями. Існує лише одна дорога, по якій офіційно дозволений проїзд туристів, але щоб нею скористатися, потрібен дозвіл. Щоб отримати цей дозвіл, треба купити тур, що коштує найдешевше 1700 юань (приблизно 1100 гривень). І за ці гроші ви отримуєте лише квиток на автобус до Лхаси. У самому ж Тибеті цей дозвіл нікому не потрібен.

Звичайно ж, мало кому хочеться платити такі гроші у кишеню китайському уряду, який свого часу просто завоював Тибет. І тому іноземці часто вдаються до альтернативних, формально нелегальних, але фактично існуючих шляхів попадання у Тибет. Такий, справедливий стосовно пригноблених тибетців, шлях обрали собі і ми. Але все виявилося не так просто, як нам спочатку здавалося. На шляху до Лхаси стоїть 5 поліцейських постів, єдиним завданням яких є виловлювання самостійних іноземних мандрівників. Покарання для китайців, що насмілювалися підвозити туристів, є ще суворішим. Тому просто так допомогти нам ніхто не хотів. Через те ми провели цілих 3 дні у загубленому серед пустелі містечку Голмуд, з якого щоб дістатися до будь якого іншого міста, навіть найшвидшим транспортом, потрібно не менш ніж 17 годин.

До нас приєднався ще один мандрівник – японець Ріо, і вже вчотирьох ми цілих 2 дні те й робили, що пробували виїхати до Лхаси. Ріо став нам у великій пригоді, бо приблизно розумів китайські ієрогліфи, і томи ми якось могли порозумітися з місцевими. В решті-решт, ми сторгувалися з водієм автобуса за 600 юань з чоловіка, та після кількох годин незрозумілих переїздів на таксі та ховання від поліції, ми таки сіли на автобус, та почалося те, що називається – один з найважчих автобусних переїздів на планеті.
Автобус з Голмуда до Лхаси долає відстань 1200км в середньому за добу. Але найгірше – не час, що доводиться провести в незручних напівлежачих кріслах, розрахованих на маленьких китайців. Найнеприємніше – те, що шлях на Тібетське плато проходить через два перевали по 5 тисяч метрів над рівнем моря і симптоми гірської хвороби, такі як сильна головна біль та нудота, вам фактично гарантовані. Тому на автовокзалі пасажирам пропонують кисневі мішки. Хоч майже всі від них відмовляються та замість того беруть з собою місцеві ліки від гірської хвороби – ампули глюкози.
Але ціль мандрівки виправдовує кожну хвилину пекла у автобусі. Лхаса – столиця Тибету, або ж земля богів, легендарне місто, що розташоване між зелених Гімалайських пагорбів на висоті 3700м над рівнем моря. Сьогодні Лхаса – це є сучасне китайське місто та носій усіх атрибутів цивілізації, таких як рівненькі дороги та яскраві магазини з останніми технологічними витребеньками. Вся ця сучасність дуже вдало натягнута на те, що колись було центром духовності, знання та особливого тибетського буддизму. Посеред Лхаси, на пагорбі, височіє Потала – величний палац Далай Лами. Також в центрі, але вже захований у лабіринті вузеньких вуличок та серед кам’яних будинків, знаходиться храм Джокиханг. Та й у всьому містечку відчувається ні на що не подібний тибетських дух: монахи у червоно-жовтих рясах, старці, що крутять молитовні барабани, різнокольорові молитовні прапорці на дахах будинків та горах, дим з жертовних алтарів. Лхаса – дуже гарне місто, що знайшло свою неповторну гармонію між сучасним матеріальним, духовним та природнім дивом тібетського плато.

Подорож далі вглиб Тибету дозволяє побачити іншу картину буття звичайних людей. Хоча добратися туди не так вже й просто. Недобудовані дороги, перевали в 5000 метрів, та жорстка заборона перевозити іноземців у машинах без спеціальної ліцензії сповільнює рух вздовж єдиної дозволеної дороги “Дружби” то Непалу. Але у всьому є свої переваги. Повільне пересування дозволяє пильніше придивитися до відрізаного від світу справжнього Тибету. Чим далі вглиб гір, тим все сумніше. Тибет – це найбрудніші в світі діти, неосвічені та надзвичайно бідні люди. На іноземців вони дивляться, як на засіб до наживи, та на гостинне ставлення краще не розраховувати. Але це все якийсь не до кінця зрозумілий світ з дивними контрастами. Одного разу ми несподівано попали у містечко Шігатзе і знову ми були у сучасному світі. У супермаркеті до нас ввічливо та англійською мовою зверталися на “Сер”, та й все містечко випромінювало достаток та красу. Але це був єдиний виняток, що не міг замаскувати справжній стан справ.
Вже потім ми дізналися що тибетці пережили 30 років геноциду та що до 80тих років по всій території люди жили у постійній нестачі їжі. Що велику частину населення знищили, а частина разом з лідером Далай Ламою мусила емігрувати до Індії. Що більшість тибетських храмів зруйновано, а ті релігійні громади, що лишилися, перебувають під пильним наглядом китайських властей, і що за будь-яку непокору вони можуть розраховувати на серйозні неприємності.
Дуже сумно було відчувати, що ми їдемо через знищену, колись могутню, державу. Зі знищеною культурою, що колись викликала повагу та захоплення усього світу. Але хочеться сподіватися, що все це не безнадійно. Виглядає, що з часом Китай вибирає нові економічні пріоритети та послаблює тиск на Тибет. Добудовуються дороги, що з’єднають Тибет зі сходом та з Непалом. Далай Лама у вигнанні є одним з найсильніших духовних лідерів у світі, а Тибетський університет у Лхасі дає знання новому поколінню тібетців, які вже не пам’ятають ні про голод, ні про геноцид. Хто знає, можливо легенда скоро знову оживе.
Андрій Бандрівський
Експедиція “Схід без кордонів”, літо 2004
east04.vbk.org.ua

Немає коментарів:

Дописати коментар