пʼятниця, 27 листопада 2009 р.

Байкал – це мрія, але досяжна


http://www.mandry.org/?p=35


Інколи в людині прокидається непереборне почуття, якеманить у великий світ. Отож не дивуємося, коли чуємо про існування тих, хто підкоряє неприступні гірські вершини, океанські глибини ризикуючи життям.
А є люди, які беруть в ки
шеню декілька гривень (а то й без них), вкидають кілька лахів в наплічник і виходять на трасу, аби зупинити авто. В народі їх називають автостопниками. Бажано не плутати їх з людьми, які зупиняють машини і їдуть за гроші (в атостопному сленгу – “тюлені”, за ліниво припідняту руку). Автостоп – в основному безкоштовне пересування засобами попутного транспорту.
Таким вар’ятом вродився і я, Ігор Губіліт. І впало мені яблуко на голову, і вкусила мене скажена муха, і вирішив поїхати на Байкал. Мабуть, тому, що там дуже чиста вода, ще мабуть тому, що при цьому треба проїхати всю Україну, а потім Росію, та й сам Байкал мене здавна вабив. А якщо чесно, сам не знаю чому! Просто так!
Більшість їде пізнавати світ в Європу, але крім неї є ще багато місць, на землі, з недоторканою природою, з чудовими і гостинними людьми, відвідування яких принесе Вам задоволення і змінить уявлення про світ.
В день Конституції України я намилився в дорогу. Початок був доволі важким, давалося взнаки свято, тому ледве доїхав до Рівного, там два дні відпочивав в друга – Юри Чечеля, заодно відвідав рівненський зоопарк. А тоді, добре відпочивши, рушив через Київ на Чернігівщину.
Чернігівщина – унікальна земля, таке враження, ніби потрапив в серце самої України. Тутешні місця виглядають наче взяті з українських книжок: здається, ніби он там, у полі, з-за тополь вилетять козаки на конях і підуть в бій проти клятих бусурман. Правда, гетьманська столиця Батурин є занедбаною і не створює відповідного враження: Палац Розумовського, до прикладу, реставрують надповільно (вже близько 50 років). В музеї про Мазепу згадують декількома словами, приділяючи більше уваги Розумовським.
Єдиною радістю було зустріти земляка з Франківщини, місцевого священика церкви Київського патріархату о. Романа Кривка, який облаштував храм у напівпідвальному приміщенні, власноруч виготовив іконостас, з балонів зробив дзвони, з клапанів – чаші, і на Службу Божу приходить 15 осіб (!) з 3-тисячного Батурина. Допомоги о. Роман не чекає ні від кого, а все робить сам. Очі його випромінюють енергію і велику силу волі. А міг би він жити на Західній Україні, проте пішов на цю місію. Зустріч з такими людьми заряджає мене, допомагає в життєвих орієнтирах. Я вдячний Богові за зустріч з такими жертовними людьми. Цього Вам не запропонує жодна турфірма.
Далі українсько – російська митниця. Моя заява, що прямую на Байкал, викликала великий переполох серед наших митників, від співчуття, аж до захоплення. Були навіть думки, чи я, бува, не психічно хворий, а чи не в розшуку. Проте після перевірки таки пропустили.
Подальший шлях пролягав через Москву. І я, скориставшись нагодою, вирішив ознайомитися з містом. Треба зауважити, що москвичів в Московії (Росії) не люблять патологічно, і коли про них згадують, то не можуть стриматися від лайки.
Мені Москва сподобалася. Це справжнісінька столиця імперії, вона має своє обличчя, на відміну від безликого Києва з його парком атракціонів (Майданом Незалежності). Відвідав мавзолей Леніна, побачив “вождя світового пролетаріату”, певний час був з ним на самоті, правда потім охорона вигнала. Чесно кажучи, шкода людини, це ж яким треба бути проклятим, щоб земля не приймала. Проводячи екскурсію біля кремлівської стіни, екскурсоводи все прорікають: “наш Ленін”, ”наш Сталін”, “наші полководці”. Це дійсно їхнє, а не моє, хай собі тримають.
Досить часто про Москву говорять, що їхня міліція не дає проходу, штрафує, знущається. Не можу цього сказати, тому що за два рази, котрі був в Москві, жодного разу не мав з нею справ, а так хотілося щоб щось спитали. Навіть на провокаційні прохання показати дорогу кудись, чемно показували. Це залежить від налаштованості людини.
Далі Самара. Саме в той час в її околицях відбувався тридцятий фестиваль авторської пісні ім. Валерія Грушина (в народі “груша”), на який з’їхалося понад 200 тисяч людей (найбільший фестиваль в СНД). Крім того, в Самарі живе мій вуйко, в якого я декілька днів погостював.
Про “грушу” можна багато писати, але скажу, що тут панує різнобарв’я: фестиваль проводиться на природі, люди живуть на берегах Волги, співають, спілкуються. Я дуже швидко знайшов табір автостопщиків. Серед них – людей, які підкорили світ. Валерій Шанін об’їздив весь світ автостопом, має власну школу автостопу, спеціалізується на країнах Європи; Антон Кротов, автор понад 20 книжок про автостоп, три рази об’їзхав всю Африку, в 2002 році пройшов Афганістан.
На “груші” закупився книгами з туризму і автостопу, поспілкувався з автостопщиками, дізнався особливості траси, по якій повинен їхати, а також мій записник поповнився десятком адрес, де можна приїхати в гості, від Хмельницька аж до Владивостока.
Після кількох днів відпочинку, автостопом через Уфу, Челябінськ, Курган я потрапив в Тюмень. Причому, близько тисячі кілометрів я проїхав на одній машині – “фурі” Scania – з надзвичайно освіченим москвичем. Цю людину від більшості росіян відрізняла відсутність імперського мислення. Коли зустрічаються такі водії, то не хочеться прощатися, здається ніби прощаєшся з рідною людиною. Крім того, беручи з мене приклад, дядя Вітя пообіцяв, що цього року поїде обов’язково в Середню Азію, про яку давно мріяв, але не міг відважитися. Отак!
Мандруючи не один рік дорогами України та Росії, я вже звик до гостинності наших людей, але гостинність і доброзичливість “сибіряків” мене приємно здивувала: могли провезти зайвих 30 км (“бо тобі так зручніше буде”), нагодувати, просто побачивши, що стою при дорозі, затратити 2-3 години і провести екскурсію для мене. Чудові люди – сибіряки.
За Уралом машин трохи менше, як в європейській Росії, зате вони частіше зупиняються, що істотно не впливає на швидкість пересування. Крім того, там досить багато (якщо не сказати більшість), машин з правим кермом, вони постійно йдуть чередою з Владивостоку, а туди попадають з Японії. Спочатку було трохи дивно їхати в таких машинах, а потім звик. Особливі відчуття виникають, коли водій просить сказати, чи варто обганяти машину, яка йде перед Вами, а ти вагаєшся.
За Омськом мене взяли в КАМАЗ татари з Набережних Човнів, яким набридло, що я їх три рази обганяв. Ми проїхали 1400 км (мій рекорд на одній машині) до Красноярська.
Місто Красноярськ розташоване на берегах Єнісею, його визначні пам’ятки зображені на 10 рос. рублях. Це, зокрема, каплиця (по їхньому – “часовня”) на горі, муніципальний міст через Єнісей і Красноярська ГЕС. Після оглядин міста, яке мені сподобалося, я поїхав дивитись на ГЕС (ну, енергетик, все ж таки), яка є найпотужнішою в СНД. Екскурсії станцією вже не проводять (бояться терористів), але навіть зовнішній вигляд ГЕС вражає. Крім того, місцеві жителі багато розповіли із історії станції, показали місто енергетиків Дивногірськ.
Ці краї – вже майже гори Саяни, тому неподалік Красноярська є заповідник “Красноярськіє Столби”. Це велетенські скелі серед тайги, деякі з них досягають висоти 100 м. Мільйони років дощі й вітри, мороз і сонце робили з дикого каменю чудернацькі форми, що нагадують обриси птахів, тварин, людей. Скелі так і називаються: Горобці, Беркут, Дідо, Монах. Заповідник настільки сподобався, що чесно кажучи, не хотілося нікуди від нього їхати. Та ще й познайомився з двома дівчатами “столбістками”, які професійно займаються лазінням по “стовпах”, вони показали мені цікаві маршрути, краєвиди. Досить часто ми з ними дивували місцеву публіку, з’являючись серед скель або вгорі, куди вели таємні тунелі. Мені, як людині нетренованій, досить важко було стрибати за дівчатами, без відповідних розтяжок, але звик.
До чарівного Байкалу залишалося 1100 км. Частину дороги я проїхав з двома автостопниками з Москви: Катею і Дмитром, які мандрували на Сахалін.
Щоб описати красу Байкалу і всіх його особливих місць, важко підібрати відповідні епітети. Можна слухати про нього пісні, читати вірші, дивитися телепередачі, але побачити “наживо” – ось це незвичайні враження.
Озеро простягається з півночі на південь на 636 км, із заходу на схід – на 79 км. Найбільша глибина 1637м. В нього впадає 336 річок, а витікає одна Ангара. Байкал вміщує 20% всіх запасів прісної води на Землі. З усіх боків він оточений горами надзвичайної краси, має 22 острови, найбільший з яких Ольхон.
Земляки з Чернівців одразу в перший день вгостили омулем – рибою, яка водиться тільки в Байкалі. Туристів на Байкалі небагато, більшість місцеві, проте я познайомився з поляками з Кракова, скоро поїду до них в гості.
Наймальовничіші тутешні місця – це Кругобайкальська залізниця. Вона стоїть покинута, а лише два рази в тиждень ходить “мотаня” – тепловоз, який має декілька пасажирських вагонів і біч-вагон (т.зв. “теплушка”, у війну також такі їздили). Ми з поляками їхали в біч-вагоні, де можна було розстелитися на підлозі і поспати, а водночас, милуватися природою, бо “мотаня” їде дуже повільно.
Аби перевести подих від краси Байкалу, я попрямував у місто Улан-Уде, столицю Бурятії, а конкретніше – в Іволгінський дацан – головний буддійський храм в СНД. Яке диво! Такі буддійські храми і церемонії я бачив лише в кіно. По дацану ходять лами (буддійські священики) з книгами, читають мантри. В дацані багато зображень Буди. Буряти пригощали чаєм з молоком (там всі так п’ють), провели екскурсію. Я пішов на прийом до гамба-лами. Вистояв в черзі з різними хворими, як фізично, так і духовно, а тоді шокував його заявою, що в мене все нормально в житті, я просто прийшов на нього подивитися, за що отримав подарунок – буддійський ланцюжок.
В дацані зустрів бурятських бізнесменів українського походження. Вони запросили мене в ресторан “Бурятська кухня”, де замовили національні страви, які були в наявності. Найвідомішою бурятською стравою є “пози” – щось схоже на пельмені. Шкода, що я не зміг довго залишатися в дацані, бо майже “на п’яти мені наступав” прем’єр-міністр Росії – Касьянов, тому, побоюючись ускладнень з проїздами і перекритими дорогами, вирішив їхати далі.
Після Улан-Уде я взяв курс на півострів Святий Ніс, на якому розташований Байкальський заповідник. Річ у тому, що в самому Байкалі температура води коливається від +4 до +6 градусів (за Цельсієм, звичайно). В такій воді не дуже покупаєшся, проте є місця (затоки), де вона прогрівається до +20. Саме до таких належать околиці півострова Святий Ніс. Правда, дорога (десь з 500 км), яка веде до нього, не з найкращих, але мета того вартує.
На Святому Носі надзвичайної краси природа, вона вражає своєю недоторканістю, та й туристів досить мало. Я жив сам два дні на березі Байкалу, тільки в село ходив за рибою і молоком. Потім на кораблі (гідростопом) добрався до бухти Змієва, де є термальне джерело (гейзер) з температурою води +40 – +60. Вода має специфічний колір і запах. Витримати в цій воді можна не довго. Я поселився неподалік джерела з рятівниками Міністерства надзвичайних ситуацій. Позичав у них моторного човна і плавав Байкалом. Потім мені подарували відро риби. До речі, на Байкалі я з’їв риби більше, ніж за увесь рік вдома. Сам її смажив, варив, пік. Серед інших мешканців (як місцевих, так і не місцевих), моя любов до риби викликала співчуття, бо вони думали про м’ясо, а на рибу не хотіли навіть дивитися.
Моя казка-подорож підходила до завершення. Отже, я почав збиратися додому. Повертатися з бухти Змієва можна на кораблі або живописною дорогою попри берег. Як Ви думаєте, який шлях я обрав? Ну звичайно перший, тю, тобто другий! Правда часом дорога була доволі небезпечною, мала багато обривів і урвищ. Вдень ішов, милувався природою Байкалу, пив з нього воду (вона дуже смачна і її можна пити практично на всьому озері), ночі проводив на березі, біля багаття. Загалом, відпочинок на Байкалі характерний тим, що тут мало людей, можна побути на самоті з природою, помріяти.
На цьому бездоріжжі мені трапився автобус, і з веселою компанією я доїхав до Іркутська. Зворотною дорогою зустрічав автостопників, які поверталися з Владивостока, Байкалу, Хабаровська. Відвідав Новосибірське академмістечко, яке розташоване в лісі: ідеш собі лісом і ось перед тобою будинок – “Інститут ядерної фізики”, “Інститут плазми” і т.д.
В Тюменській області, біля міста Заводоуковська, також є два джерела гарячої води, до яких з’їжджаються з усієї Московії, аби зцілитися (і таки відбуваються інколи дива). Так от, біля тої чудодійної гарячої мінеральної води відпочивав та лікував свої болячки я, грошей вже майже не було, але люди дізнавшись про мої подвиги, не давали померти з голоду мандрівнику, правда треба було багато говорити.
Нарешті – кінець Сибіру, Урал, стела “Європа – Азія”, уральське місто Сім, яке розташоване в долині поміж горами. Молодий татарин, що підвозив, зробив мені приємну несподіванку, включив Океан Ельзи. Він також вгощав мене затягнутися коноплею, але я відмовився.
Далі Башкирія зі столицею Уфою. Там я відвідав старовинну мечеть. Ще раз заїхав в Москву, побував в Третьяковській галереї, а також побродив Червоною площею, Арбатом.
Повертатися додому вирішив через митницю “Три сестри”. Це на кордоні України, Росії та Білорусі. Про те, як охороняють кордон, свідчить такий випадок. Один українець повертався з Пітера в Полтаву без паспорта. І “митний контроль” він переходив неподалік через ліс. Я ж – офіційно через усі пункти пропуску. Так от, він пройшов через ліс набагато швидше і потім з мене постійно кепкував. Отака охорона кордону, отаке б на кордоні з Євросоюзом. Чернігів також доволі цікаве місто, там я відвідав церкви і музеї. А тоді дорога до рідного Львова.
Багато хто запитає, де я спав? У більшості випадків у наметі і, чесно кажучи, це були найкращі дні в моєму житті. Тоді починаєш задумуватися: навіщо людям потрібно так багато майна, грошей, якщо можна жити в наметі і бути щасливим!
За день проїжджав від 300 км (це якщо оглядав міста і музеї, а їхав вранці і ввечері) інколи вдавалося “зробити” й 800-1000 км (якщо їхав цілий день).
Після поїздки мій записник поповнився 40 новими адресами (Польща, Таджикистан, Росія, Україна), де мене чекають в гості. Мій автостопний стаж збільшився на 15 тисяч кілометрів. Наступного року планую поїхати автостопом в Середню Азію, а можливо навіть в Індію.
Приєднуйтеся.
Пізнаємо красу світу разом.
Ігор Губіліт

Немає коментарів:

Дописати коментар