Поїздка в Музей Ракетних Військ Стратегічного Призначення

Оригінал розповіді тут
Про Музей Ракетних Військ Стратегічного Призначення (МРВСП) я почув одразу, як почав цікавитися темою ракетних шахт. І цей обєкт вражав навіть одним тільки своїм задумом: діючу ракетну базу з усім озброєнням, підземеллями та пусковими установками перетворити на музей. В дитинстві, дивлячись в новинах по телевізору на сюжети з роззброєння, паради до дня перемоги чи інші подібні матеріали я з захопленням спостерігав за величчю та загадковістю довжелезних, з тупим носом хробакоподібних тягачів-ракетовозів і думав: «Цікаво, а шо там всередині?». Почувши про музей я одразу ж заразився думкою відвідати це унікальне місце, і хоча воно далеко від Львова, але ж все таки в Україні! Скажу так: то шо ми там побачили – в десятки разів перевершило всі наші сподівання, все шо на фото, все шо писалося у звітах. Музей виявився справжнім. В тому сенсі, шо являв собою діючу ракетну частину яка багато десятиліть несла бойове дежурство, але тепер повністю відкриту для широкого загалу. Це, на відміну від інших, європейських музеїв, його великий плюс. Наприклад в відомому Музеї Авіації, шо в Сіетлі, всі літаки хоч і справжні, але представлені як експонати, за межами їх звичного середовища. І як і більшість подібних музейних речей вони є мертві.
А тут навпаки. Усе живе, дихає ще колишньою величчю та могутністю, випромінює ту енергію, яку вклали в неї десятки тисяч інжеенрів та конструкторів, шо роками працювали над цими ракетами, які ночами сиділи і відпрацьовували все до найменшої дрібниці – бо не спрацювати ця зброя не могла. І ночувати серед цього всього був кайф вищого ступеня.
Туристи часто лізуть в гори просто шоб там переночувати, спелеологи полюбляють спати в печерах, хтось любить святкувати Новий Рік на Уранових копальнях. Факт ночівлі в якомусь місці означає шо ти повністю просякнешся ним, воно увійде у тебе, якшо ти відкриєшся і будеш готовий до нього. Саме це з нами і відбулося під Первомайськом Миколаївської області, і заради цього вартувало туди їхати аж зі Львова.

Ше одним
чи навіть двома цікавими обєкатми в цьому арйоні є заповідник «Гранітно-степове Побужжя». Чому двома? А тому, шо крім споглядання краси одного з 7 чудес України можна через це все промчати на катамарані, залишаючи за собою захоплений визг і хвилю бризок. Може якби сюди попав сам – то б і не зацінив всю особливість даного місця. Але завдяки детальній та цікавій розповіді ше однієї Унікальної Людини (перша – Ярослав Козак, в ЖЖ якого я і прочитав про музей) Войтенку Володимиру, ентузіаста, спортсмена та місцевого краєзнавця ми змогли заглибитися в історію цієї землі, її культуру та природні особливості. Ця ж людина організовує сплави по Бугу на катамаранах, шо дає змогу здобути порядну порцію адреналіну та намилуватися красою гранітного каньйону знизу. Та, на жаль, сплав – діло окремої мандрівки, на все в одні вихідні часу не вистачить. Ну а тепер по порядку.
МРВСП знаходиться за 30 км від Первомайська біля села Побузьке. Від Львова це 650км. Спочатку планували їхати одним автомобілем. Та він заповнився бажаючими буквально за годину, тому в кінцевому випадку рушили двома, і то всі не влізлися. Домовилися виїжджати в 6 арнку з Погулянки. Раніше нема сенсу – дорога може бути підмерзша і переваги в часі то нам не дасть. Пізніше – можемо не встигнути засвітла добратися до музею.

«План для того і існує – шоб всьо йшло не по плану. Але він мусить бути» говорять розумні люди. Діма (не той шо експлорер) який мав їхати з нами забухав і проспав. Додзвонитися не вдалося, тому прийшлося їхати без нього. Ранкова дорога минала швидко, автомобілів на трасі майже не було. Маючи дві рації ми постійно переговорювалися: «Пятий, пятний – я шостий. Мєнти кучкуються в кущах біля сільради. Як поняв, прійом».  Маючи тільки двох пасажиірв я на своїй Таврії так сяк встигав їхати за Вектрою 2л, місцями розганяючись поза 130. Тим не менше в Тернопіль ми витратили коло 2 годин, багато населених пунктів по дорозі. Після короткої наради Роман каже, шо ну його нафіг, мусимо гнати і не дивитися чи то населений пункт, чи то суцільна, бо, курча, не встигнемо. Так і робили, за шо мені прийшлося платити, в прямому сенсі слова. Правда менти тут дешевші, за 50 грн радо домовляються, а чи то може криза так повпливала. Ну і тим хто буде їхати нашими слідами: будьте уважні в немирівському районі. Тут їх особливо багато. Також на одеській трасі, кожні 10км стоять і січуть, чи не перевищить хто 110 км на годину.
Даремно кажуть шо дороги погані тільки у Львівській області. Були погані куски і в них, були і добрі куски в нас. Загалом ми їхали Маршрутом Львів- Тернопіль – Хмельницький – Вінниця – Умань – на Первомайське. На трасі в Первомайське буде вказівник де повертати на музей. Далі 2км по камяній дорозі і Ви у воріт МРВСП, всього 650км і 8 годин їзди. Вся дорога промаркована, за Вийнятком Вінниці та Гайсина, де знаки вказівники стоять після повороту, а не перед ним – блудити нема де.

Паркуємо автомобілі перед воротами коло редуту – . зразу видно куда ми приїхали. Біля Воріт нас зустрічає Підполковник , розпитує хто ми такі з звідки. Почувши шо аж зі Львова шо і спеціально сюда їхали – не приховує задоволення. Ми ж, в свою чергу, просимо програму максимум. Екскурсія починається коло ракет шо стояли на озброєнні за часів карибської кризиі які побували біля берегів самої Америки. Далі розглядаємо будову та принцип роботи ракетних двигунів, зокрема і знаменитої сатани. Всі двигуни явяють собою по суті спражні бойові зразки зняті колись з ракет і розрізані у цікавих та характерних місцях. Метал настільки якісний, шо пеербуваючи на відкритому повітрі під дощем він не окислюється. Мене дуже здивували розміри двигуна які були не набагато більші ніж в пересічного автомобіля. Сам двигун був по суті помпою, яка качала пальне з бензобака в камеру згорання. Там пальне взаємоідяло з окислювачем, само загоралося і штовхало ракету.
Проходимо всередину експозиційного залу. На стіні велика карта з позначеними точками де колись стояли ракетні шахти. Фотографуємо, адже це наступні обєкти для вилазок. Дуже цікаво послухати як еволюціонували ракети, як змінювався тип пального, зменшувався час готовності до пуску, дальність та точність стрільби. Виявляється шоб спроектувати і відлагодити ракету деколи іиготовляли аж 18 пробних взірців, які здебільшого не хотіли летіти та вибухали якшо не на взльтному майданчику, то десь неподалік в казахській пустелі. Чи прямо в пусковій шахті, яку розносили на шматки і її приходилося відбудовувати заново. Але результат таки це дало. Ракети, шо простояли на бойовому дежурстві по 20 років були запущені в ході програми по утилізації і успішно попали в ціль.
Виходимо надвір і оглядаємо найбільшу в світі ракету СС-18 Сатана. Виявляється, шо та зелена випукла частина яку я завжди вважав передом – це зад. Там знаходиться пороховий газогенератор який подібно як кулю зі стволу виштовхував ракету з шахти, а аж потім запускався сам двигун. Це було зроблено шоб не палити шахту і шоб її можна було використати для повторного пуску. В цієї ракети аж 4 двигуни першої ступені, які працюють якихось 48 секунд і спалюють пального, бак під яке має довжину 10 метрів. Перша ступінь виштовхує ракету в Стратосферу, де й відділяється за допомогою спеціальних пірогвинтів (всередині з порохом). На етапі розділення вмикаються додаткові двигуни, які відштовхують пустий бак в сторону. Далі летить друга ступінь і аж в третій розташовані бойові заряди. Атомна бомба насправді займає місця не більше як холодильник. Все решта – апаратура шоб доставити до цілі.

Проходимо далі на відкриту ділянку, де стоять справжні тягачі для ракет, заправочні машини, крани для встановлення ракет у шахти. Такі я бачив до того тільки по телевізорі. А тут можна залізти всередину і покрутити кермо, поперемикати всякі там ручки, просто насолодитися моментом. Махіна величезна, обладнана автоматичною коробкою передач, всякими там підсилювачами і тому подібним. Все зроблено по військовому грубо та надійно.
Охорона території ракетної частини – окрема історія. Три ряди колючого дроту, на один з яких подається напруга а інший має ємінсні давачі. Кулеметні вишки на території, вхід в які через люк подібний як у підводних човнах, шоб ворог не пробрався. А в самі ракетні шахти і командні тпункти – додаткові двері з паролем, спроможні витримати атомний вибух. Правда від кого то охороняти невідомо, в разі війни сумінваюся шо на поверхні хтось зімг би пересуватися.

На території стоїть вишка звязку, нахилена під кутом до горизонту – так треба, пояснюють ракетчики. Розказують шо як якийсь сухопутний генерал побачив криву вишку – то першим ділом запитав «Хто приказав!!!». Інший прикол з цим же генералом – це коли він підходить до одного з обслуговуючого персоналу ракети який саме шось коло неї робить і питає «Скільки кіловат?!», той не задумуючись відповідає «Сто, товариш генерал!». Генерел сказав «Мощная» і пішов. Сміялася вся частина.
Самі шахти з ракетами стояли на відстані не менше 12км але не більше 15 км від командного пункту. Шо ракетна шахта шо пункт запуску мали однакову будову. Це була вертикальна шахта діаметром близько 12 метрів і глибиною більше 30. Відмінність між шахтами командних пунктів і ракетними були тільки в кришці. В останніх вона піднімалася. В командного пункту на кришці зверху встановлено купу обладнання, антени, давачі радіації, вихлопні труби дизелів. Проходимо в холодогенераторну, яка генерувала лід для охолодження всіх установок. Всередині купи всяких шаф з обладнанням, холодильними та компресорними установками, трубами. Один помах руки підполковника – і все це оживає, зі старешшим гуркотом починає крутитися і качати кудись повітря.

В холодильній знаходиться вхід в командний пункт. Спускаємся східцями кілька метрів під землю і перед нами відкриває ться довгий монотонний тунель. Зі стін стирчать гострі штирі з кабелями, стеля освітлюєиться тьмяним жовтим світлом. Все це справжнє, багато які речі навіть опломбовані, працює телефонна трубка. Всі хто хоч раз був в закинутих ракетних шахтах бачили такі тунелі. Але вже в покуроченому стані. А тут – воно всьо діюче, все збереглося як тоді.
Командний пункт був зроблений у вигляді ракети, мав форум труби з 12 відсіками. Ця герметична труба підвішувалася в ракетну шахту на спеціальних амортизаторах, шоб у разі вибуху не було сильних вібрацій, які могли б пошкодити обладнання. Командний пункт міг автономно прожити 45 днів. В разі підвищеної боєготовності солдати закривалися в пункті, не виходили назовні і перебували в стані очікування, готові будь якої секунди натиснути кнопки. Бо було їх насправді дві по 2, так шо треба було всі 4 руки шоб запустити ракету.

Найнижчий поверх був кімнатою відпочинку. Саме туди спускає нас вузький скрипучий ліфт у якому нічого не можна рухати бо застрягне.  Місця небагато, ліжка вузенькі, туалет гірший як в плацкартному вагоні. Зате є багато комірок і навіть теелвізор, шоб спостерігати як президент старшить всіх кузькіною маттю.
На другому поверсі пункт запуску. Тут стоять два пульти і одно крісло командира, без кнопок. Солдати повинні були слідкувати за обстановкою, а командир віддавати прикази. Перед самим пуском ракеті вказувалася яка саме програма 1…6 буде виконуватися. Ніяких імен, навіть командир не знав куда полетить ракета. Крісла оснащені пасками, як у бойових винищувачах. Це шоб тебе під час вибуху не кинуло лицем на пульт і ти не втратив боєздатність. Всі решта поверхи – техінчні. В них стоїть всяка апаратура керування та життєзабезпечення.
Я от задав собі питання. Шо відчували люди, які були закриті в тому командному пункті і чекали там приказу. Маленьке тісне приміщення без вікон. Ти повністю ізольований від зовнішнього світу, тільки кнопки, одноманітна їжа і ці остогидлі пики навколо. Коли вже цей приказ, нехай би стріляли і виходили назовні, або відміняли тривогу. А шо якшо там вже наверху нікого нема? А шо як ми тут останні лишилися і замість того шоб йти шукати своїх рідних – близьких чи порятунку ховаємося тут як кроти та проїдаємо останні харчі. Якшо приказу так і не буде – шо робити тоді? Шо якшо двері там нагорі вже давно заплавилися і ми приречені вмерти від голоду. Почнеться каннібалізм, виживе, звичайно, командир. В нього ж зброя. Але і він в кінцевому випадку помре.

Але може бути ше гірше – приказ поступить. І шо тоді? Нас вчили не думати і тиснути кнопку. Але ж це непарвильно, не думати. Приказ може бути записаний на плівку і прокручений автоматичною апаратурою з якогось секретного пункту глибоко під землею. Адже може убти шо американці перехитрили нас і вдарили першими. Війну вже програно, навіщо вбивати невинних людей. Тим більше шо вони – це наш шанс вижити.

А може наші всі політики – латентні підераси?. І замість того шоб вдарити, показати хто тут в домі господар крутять хвостами один перед одним! Ось подивіться ви на цю підлу нігерську пику, так і думає як би наших перехитрити. Якшо ми зараз вистрілимо в уряду не буде вибору як добити ворога і прийдеться віддавати наказ всім решта ракетам. Але я ризикую. Шо як ракета не спрацює? Тоді вишка. Хіба шо признають божевільним. Так, але командир на це нізащо не піде, в нього жінка, діти, недавно новенького жигуля придбав, за державний кошт звісно. Що ж тоді робити? Треба попробувати шукати спільників, потім тихцем забрати в нього зброю, звязати і здійснити пуск. А тим шо зверху сказати шо наказ віддав командир. Потім він почав вести себе неадекватно і його прийшлося звязати.
Були ми там недовго, але виходимо назовні з відчуттям полегшення. Підполковник каже шо провести там внизу день в екскурсіях – дуже тяжко, серце, глибина дає додатковий тиск. Не вірю я шо 30 метрів настільки відчутно, це всього лише висота 9 поверхового будинку. Думаю причина в чомусь іншому, глибшому.

Як вийшли ми назовні – сонце вже сіло. Одні поїхали в найближче село за продуктами, інші лишилися господарювати і розпалювати вогонь. Якшо надумаєте їхати – продукти краще беріть з собою, супермаркетами в радіусі 20 км і не пахне. Шашлика не було, взяли курей. Технологія приготування спеціальна – скобу від культиватора розіпкаємо до кипіння олії і тоді кидаємо в неї кури. Тоді вони мають бути смачні та мягкі. Правда першу курку ми такb спалили, вогонь перекиунувся на олію і горіло всьо не гірше ракетного палива: з іскарми та димом. Наступна порція вийшла справді на славу. Так шо ми ше й смачно повечеряли. Суть в тому, шо грунт шліфує ту скобу до блиску, тому нічого не пригорає до неї. Потім головне не поцарапати її, користуватися ітльки деревяною лопаткою.

Спали на годину менше запланованого – переводили стрілки годинників. Вранці випили кави, в мяких променях ранішнього сонця поробили ше троха фоток, подєкувалиі та й поїхали в Первомайськ. Місто з колись 100 тисячами населення має цікаву історію. Колись на зливі річок тут сходилися одразу три держави: Польща, Росія та Туреччина. Відповідно і місто складалося з 3 частин, які і досі носять назви Голта, Ольвіополь та Богополь. Тут, на берегах Бугу в свій час відпочивали Кравчук, Кучма та ше купа міністрів США. Коли роззброювали нашу державу.
Їдемо вгору старою камяною дорогою, яка скоро закінчується даруючи нашим вантаженим автомобілям спарвжнє випробування по проходженню грунтової стежки. Зате який вид нам відкрився! Недаремно цю місцевість називають одним з 7 чудес України. Червоні гранітні глиби виходять назовні, формуючи то русло Бугу, то острів посеред нього. На території заповідника живе багато рідкісних та унікальних росдин та тварин шо занесені в Червону Книгу. Заповідник є улюбленим місцем для сплавів, на берегах розкинулися намети, на камінні сушаться сплавзасоби.

Файно тут, ніц не скажеш. Був би ше один день – заночували на схилі, сплавилися з Бугу; але мусимо вже їхати. Купуємо на память карту міцевості (адже плануємо сюда ше вернутися), дякуємо і чимдуж їдемо назад, шоб максимум проїхати засвітла.
Чи потрібні Україні діючі ракетні шахти? Думаю не в нашій компетенції відповідати на ці питання. Звичайно, з позиції своєїтупизни та вибіркових знань найлегше сказати «Я вважаю шо мало бути так!». Не маючи всієї інформації і всіх фактів наша думка буде упередженою і невірною. Звичайно, люмпени скажуть шо без ракет нас ніхто не буде боятися і поважати і шо це очивидно і шо нема тут про шо думати. Було вже, і боялися, і поважали. Відомо до чого то привело. Це ментовсько-зеківське поняття про повагу, коли бояться – значить поважають. Світом керує бабло та сила, але остання продається.

ПС: Бачили б ви наше здивування як під час екскурсії в тунелі до командного пункту ми почули голос Діми, а згодом поабчили і його самого. А ше більше здивування було в наших ракетчиків, коли вони почули шо він приїхав сюди на таксі 

Контакти:
Войтенко Володимир +380674305949 Організує відвідання музею, сплав, проживання в наметах з шикарним видом на Буг.
Фотозвіт мандрівки