Мандри: туристичний путівник по всьому світу

Індонезія

2010-03-01T06:29:00.000-08:00

На вершині вулкану Мерапі (острів Ява, Індонезія).
Трохи смердить сіркою, але фантастично гарно.

Більше фото

Наша кнопка!

2009-12-16T08:08:00.000-08:00

Пропонуємо обмін кнопками та лінками!!

Сандалики

2009-12-11T07:08:00.000-08:00

Помню в конце 80-х жутко модно было ездить в Польшу за турецкими джинсами Пирамиды, свитером Бойс, жатой курткой и еще чето по мелочи (типа жвачки Дональд Дак))).

Так вот. Мать одного моего однокашника, Валеры, осенью привезла ему джинсы, свитер и дорогие фирменные белые кроссовки. К слову сказать, мы каждую субботу, воскресенье ходили в Ильпинь на дискотеку. Хорошенько там квасили, танцевали и под белы рученьки возвращались домой.

Валера мужественно держался две недели и обновки одевал только для прогулки по городу. А белые кроссовки стояли на видном месте, как предмет гордости чуть ли не всей семьи.

Тут настали очередные выходные, сердце Валеры не выдержало, и в очередной поход на дискотеку он облачился в полную боевую амуницию. Покорять сердца противоположного пола. К чести ,сказать, к клубу он пришел чистый словно с иголки. А кто помнит дорогу то

го времени на Ильпинь - то трудов ему это стоило немалых. Поздняя осень, дождь, лужи на всю улицу мужикам по …., ну в общем девушкам по пояс. Не просветная темень, грязь, холод.

После пройденного испытания, ессно обязательный ритуал возле колодца. Воздав хвалу за помощь в данном испытании богу Дионису, благоухая алкогольными парами, Валера пустился в пляс.

Еще один ритуал у колодца,…
и еще и еще…

Потом естественно обряд превращения в животное…

Вообщем домой пришел ночью часов где-то в три. Несмотря на свое состояние, пришел домой он чистый. Видно Дионис принял его возлияния и помогал ему в обратной дороге домой. Каково же было его удивление, когда мать с самого раннего утра начала донимать его расспросами о кроссовках. Но ответом ей было лишь умиротворенное хрюканье.

Дальше со слов Валеры:
«Бля, просыпаюсь под вечер. Стоит отец с ремнем, сидит мать и се

стра. Семейный совет собрался, мать их. На повестке дня – кроссовки. Голова трещит жутко – тут жить не хочется, а они все не унимаются. Мать:
- Где ты их дел?
Смотрю, вроде чистый пришел, вон джинсы валяются, вон свитер висит.
-Где, где – в коридоре.
- Нет их там.
- Ну значит в ванной поставил помыть.
- Нету-у!
Под гипнотическим влиянием домашних начинаю вспоминать вчерашние события. Как шел в клуб - помню. Ритуал - помню. И танцы. И обряд! Были, бля, кроссовки !!!

Помню дорогу домой. Мобилизируя все внутренние ресурсы, иду акк-к-у-у-ратно. Боюсь белы красовоньки испачкать. Поэтому двигаюсь медленно. Шаг вперед, несколько колебательных движений и снова шаг. Дошел до самого трудного препятствия на обратном пути. Дамба через став. Огромная лужа через всю дорогу. Понимаю, что колебательными движениями ее не обойти. Или в луже купаться или в ставу, либо там и там. Последнее прельщало мало, посему было принято мудрое решение - идти в брод … Вброд лужи я имел в виду.

-А как же кроссовки?- воскликнете вы. Балансируя на одной сымаю один кросс, запихаю в него белый носок. Тоже фирма, а не хрень собачья. И аналогичная процедура с вторым кроссом. Штаны по колено Кроссы в руки и вперед. Подумаешь холодная вода – зато после лужи я одену их обратно и белый и пушистый приду домой. После штурма лужи пришло

еще одно мудрое решение. А зачем их одевать? Босиком быстрее идти. Не испачкаюсь, не надо концентрироваться на каждом шаге. А вот выйду на ровный асфальт и тогда…

Отсутствие концентрации и погубило Валерины кроссовки. Потому как после этого мудрого решения воспоминания путаются и теряются, а вместе сними и кроссовки. Не помогли не батины волшебные пасы ремнем, ни причитания матери. Горевали за кроссовками еще полгода, пока мать не привезла новые – подешевле. Больше он их во время пути не снимал.

LSM г. Ровно 07.2007

Пригоди у Єгипті

2009-12-09T06:32:00.000-08:00

Оригінал розповіді

Оперативна інформація з місця подій
Vse klasno. Guljayemo po Cairo. Kupa mashyn ta ljudej. Vsi jizdjat jak hvori na holovu. Na mashynah i na oslykah.
Teplo, palmy. Jimo mandarynky ta polunyci. Kurymo kaljan. She ne jily kebab – bagato chogo shche ne vstygly poprobuvaty. Vchymo arabsku:-) Romko vzhe vmije chytaty dejaki cyfry. Skoro zmozhemo torguvatysja na bazari:-)
Guljaly po piramidah. Cikavo ale bagato turystiv.
Zavtra vnochi probujemo vyjihaty na pivden.
Tam she teplishe…

Деякі життєві поради та враження від Єгипту
По Єгипту дуже просто подорожувати. Надзвичайно приємні та доброзичливі люди. Завжди допоможуть. Завжди доброзичливі посмішки навколо – спросто супер.
Майже всі говорять англійською, тому справді легко можна знайти собі щось поїсти, поселитися у готельчик, сісти у потрібний автобус і поторгуватися на базарі.
Проживання:
В Каїрі запросто можна знімати кімнату в готельчику на двох за 60-70 єгипетських фунтів (приблизно 55-64 гривні). Це зі сніданком. Рекорд був в Луксорі – 20 фунтів за двох. Також зі сніданком. Тільки не забувайте, що перед тим як поселитися треба поторгуватися. Хвилин 15 мінімум. Якщо не любите торгуватися, то в Єгипті буде вам важко. За все прийдеться платити в 2-10 раз дорожче ніж воно насправді коштує.
Поняття “це коштує стільки то” в єгиптян не існує. За що вторгуєте, за те і купите. Так що, good luck:-)
Фотозвіт мандрівки

Поїздка в Музей Ракетних Військ Стратегічного Призначення

2009-12-07T07:21:00.000-08:00

Оригінал розповіді тут
Про Музей Ракетних Військ Стратегічного Призначення (МРВСП) я почув одразу, як почав цікавитися темою ракетних шахт. І цей обєкт вражав навіть одним тільки своїм задумом: діючу ракетну базу з усім озброєнням, підземеллями та пусковими установками перетворити на музей. В дитинстві, дивлячись в новинах по телевізору на сюжети з роззброєння, паради до дня перемоги чи інші подібні матеріали я з захопленням спостерігав за величчю та загадковістю довжелезних, з тупим носом хробакоподібних тягачів-ракетовозів і думав: «Цікаво, а шо там всередині?». Почувши про музей я одразу ж заразився думкою відвідати це унікальне місце, і хоча воно далеко від Львова, але ж все таки в Україні! Скажу так: то шо ми там побачили – в десятки разів перевершило всі наші сподівання, все шо на фото, все шо писалося у звітах. Музей виявився справжнім. В тому сенсі, шо являв собою діючу ракетну частину яка багато десятиліть несла бойове дежурство, але тепер повністю відкриту для широкого загалу. Це, на відміну від інших, європейських музеїв, його великий плюс. Наприклад в відомому Музеї Авіації, шо в Сіетлі, всі літаки хоч і справжні, але представлені як експонати, за межами їх звичного середовища. І як і більшість подібних музейних речей вони є мертві.
А тут навпаки. Усе живе, дихає ще колишньою величчю та могутністю, випромінює ту енергію, яку вклали в неї десятки тисяч інжеенрів та конструкторів, шо роками працювали над цими ракетами, які ночами сиділи і відпрацьовували все до найменшої дрібниці – бо не спрацювати ця зброя не могла. І ночувати серед цього всього був кайф вищого ступеня.
Туристи часто лізуть в гори просто шоб там переночувати, спелеологи полюбляють спати в печерах, хтось любить святкувати Новий Рік на Уранових копальнях. Факт ночівлі в якомусь місці означає шо ти повністю просякнешся ним, воно увійде у тебе, якшо ти відкриєшся і будеш готовий до нього. Саме це з нами і відбулося під Первомайськом Миколаївської області, і заради цього вартувало туди їхати аж зі Львова.

Ше одним
чи навіть двома цікавими обєкатми в цьому арйоні є заповідник «Гранітно-степове Побужжя». Чому двома? А тому, шо крім споглядання краси одного з 7 чудес України можна через це все промчати на катамарані, залишаючи за собою захоплений визг і хвилю бризок. Може якби сюди попав сам – то б і не зацінив всю особливість даного місця. Але завдяки детальній та цікавій розповіді ше однієї Унікальної Людини (перша – Ярослав Козак, в ЖЖ якого я і прочитав про музей) Войтенку Володимиру, ентузіаста, спортсмена та місцевого краєзнавця ми змогли заглибитися в історію цієї землі, її культуру та природні особливості. Ця ж людина організовує сплави по Бугу на катамаранах, шо дає змогу здобути порядну порцію адреналіну та намилуватися красою гранітного каньйону знизу. Та, на жаль, сплав – діло окремої мандрівки, на все в одні вихідні часу не вистачить. Ну а тепер по порядку.
МРВСП знаходиться за 30 км від Первомайська біля села Побузьке. Від Львова це 650км. Спочатку планували їхати одним автомобілем. Та він заповнився бажаючими буквально за годину, тому в кінцевому випадку рушили двома, і то всі не влізлися. Домовилися виїжджати в 6 арнку з Погулянки. Раніше нема сенсу – дорога може бути підмерзша і переваги в часі то нам не дасть. Пізніше – можемо не встигнути засвітла добратися до музею.

«План для того і існує – шоб всьо йшло не по плану. Але він мусить бути» говорять розумні люди. Діма (не той шо експлорер) який мав їхати з нами забухав і проспав. Додзвонитися не вдалося, тому прийшлося їхати без нього. Ранкова дорога минала швидко, автомобілів на трасі майже не було. Маючи дві рації ми постійно переговорювалися: «Пятий, пятний – я шостий. Мєнти кучкуються в кущах біля сільради. Як поняв, прійом».  Маючи тільки двох пасажиірв я на своїй Таврії так сяк встигав їхати за Вектрою 2л, місцями розганяючись поза 130. Тим не менше в Тернопіль ми витратили коло 2 годин, багато населених пунктів по дорозі. Після короткої наради Роман каже, шо ну його нафіг, мусимо гнати і не дивитися чи то населений пункт, чи то суцільна, бо, курча, не встигнемо. Так і робили, за шо мені прийшлося платити, в прямому сенсі слова. Правда менти тут дешевші, за 50 грн радо домовляються, а чи то може криза так повпливала. Ну і тим хто буде їхати нашими слідами: будьте уважні в немирівському районі. Тут їх особливо багато. Також на одеській трасі, кожні 10км стоять і січуть, чи не перевищить хто 110 км на годину.
Даремно кажуть шо дороги погані тільки у Львівській області. Були погані куски і в них, були і добрі куски в нас. Загалом ми їхали Маршрутом Львів- Тернопіль – Хмельницький – Вінниця – Умань – на Первомайське. На трасі в Первомайське буде вказівник де повертати на музей. Далі 2км по камяній дорозі і Ви у воріт МРВСП, всього 650км і 8 годин їзди. Вся дорога промаркована, за Вийнятком Вінниці та Гайсина, де знаки вказівники стоять після повороту, а не перед ним – блудити нема де.

Паркуємо автомобілі перед воротами коло редуту – . зразу видно куда ми приїхали. Біля Воріт нас зустрічає Підполковник , розпитує хто ми такі з звідки. Почувши шо аж зі Львова шо і спеціально сюда їхали – не приховує задоволення. Ми ж, в свою чергу, просимо програму максимум. Екскурсія починається коло ракет шо стояли на озброєнні за часів карибської кризиі які побували біля берегів самої Америки. Далі розглядаємо будову та принцип роботи ракетних двигунів, зокрема і знаменитої сатани. Всі двигуни явяють собою по суті спражні бойові зразки зняті колись з ракет і розрізані у цікавих та характерних місцях. Метал настільки якісний, шо пеербуваючи на відкритому повітрі під дощем він не окислюється. Мене дуже здивували розміри двигуна які були не набагато більші ніж в пересічного автомобіля. Сам двигун був по суті помпою, яка качала пальне з бензобака в камеру згорання. Там пальне взаємоідяло з окислювачем, само загоралося і штовхало ракету.
Проходимо всередину експозиційного залу. На стіні велика карта з позначеними точками де колись стояли ракетні шахти. Фотографуємо, адже це наступні обєкти для вилазок. Дуже цікаво послухати як еволюціонували ракети, як змінювався тип пального, зменшувався час готовності до пуску, дальність та точність стрільби. Виявляється шоб спроектувати і відлагодити ракету деколи іиготовляли аж 18 пробних взірців, які здебільшого не хотіли летіти та вибухали якшо не на взльтному майданчику, то десь неподалік в казахській пустелі. Чи прямо в пусковій шахті, яку розносили на шматки і її приходилося відбудовувати заново. Але результат таки це дало. Ракети, шо простояли на бойовому дежурстві по 20 років були запущені в ході програми по утилізації і успішно попали в ціль.
Виходимо надвір і оглядаємо найбільшу в світі ракету СС-18 Сатана. Виявляється, шо та зелена випукла частина яку я завжди вважав передом – це зад. Там знаходиться пороховий газогенератор який подібно як кулю зі стволу виштовхував ракету з шахти, а аж потім запускався сам двигун. Це було зроблено шоб не палити шахту і шоб її можна було використати для повторного пуску. В цієї ракети аж 4 двигуни першої ступені, які працюють якихось 48 секунд і спалюють пального, бак під яке має довжину 10 метрів. Перша ступінь виштовхує ракету в Стратосферу, де й відділяється за допомогою спеціальних пірогвинтів (всередині з порохом). На етапі розділення вмикаються додаткові двигуни, які відштовхують пустий бак в сторону. Далі летить друга ступінь і аж в третій розташовані бойові заряди. Атомна бомба насправді займає місця не більше як холодильник. Все решта – апаратура шоб доставити до цілі.

Проходимо далі на відкриту ділянку, де стоять справжні тягачі для ракет, заправочні машини, крани для встановлення ракет у шахти. Такі я бачив до того тільки по телевізорі. А тут можна залізти всередину і покрутити кермо, поперемикати всякі там ручки, просто насолодитися моментом. Махіна величезна, обладнана автоматичною коробкою передач, всякими там підсилювачами і тому подібним. Все зроблено по військовому грубо та надійно.
Охорона території ракетної частини – окрема історія. Три ряди колючого дроту, на один з яких подається напруга а інший має ємінсні давачі. Кулеметні вишки на території, вхід в які через люк подібний як у підводних човнах, шоб ворог не пробрався. А в самі ракетні шахти і командні тпункти – додаткові двері з паролем, спроможні витримати атомний вибух. Правда від кого то охороняти невідомо, в разі війни сумінваюся шо на поверхні хтось зімг би пересуватися.

На території стоїть вишка звязку, нахилена під кутом до горизонту – так треба, пояснюють ракетчики. Розказують шо як якийсь сухопутний генерал побачив криву вишку – то першим ділом запитав «Хто приказав!!!». Інший прикол з цим же генералом – це коли він підходить до одного з обслуговуючого персоналу ракети який саме шось коло неї робить і питає «Скільки кіловат?!», той не задумуючись відповідає «Сто, товариш генерал!». Генерел сказав «Мощная» і пішов. Сміялася вся частина.
Самі шахти з ракетами стояли на відстані не менше 12км але не більше 15 км від командного пункту. Шо ракетна шахта шо пункт запуску мали однакову будову. Це була вертикальна шахта діаметром близько 12 метрів і глибиною більше 30. Відмінність між шахтами командних пунктів і ракетними були тільки в кришці. В останніх вона піднімалася. В командного пункту на кришці зверху встановлено купу обладнання, антени, давачі радіації, вихлопні труби дизелів. Проходимо в холодогенераторну, яка генерувала лід для охолодження всіх установок. Всередині купи всяких шаф з обладнанням, холодильними та компресорними установками, трубами. Один помах руки підполковника – і все це оживає, зі старешшим гуркотом починає крутитися і качати кудись повітря.

В холодильній знаходиться вхід в командний пункт. Спускаємся східцями кілька метрів під землю і перед нами відкриває ться довгий монотонний тунель. Зі стін стирчать гострі штирі з кабелями, стеля освітлюєиться тьмяним жовтим світлом. Все це справжнє, багато які речі навіть опломбовані, працює телефонна трубка. Всі хто хоч раз був в закинутих ракетних шахтах бачили такі тунелі. Але вже в покуроченому стані. А тут – воно всьо діюче, все збереглося як тоді.
Командний пункт був зроблений у вигляді ракети, мав форум труби з 12 відсіками. Ця герметична труба підвішувалася в ракетну шахту на спеціальних амортизаторах, шоб у разі вибуху не було сильних вібрацій, які могли б пошкодити обладнання. Командний пункт міг автономно прожити 45 днів. В разі підвищеної боєготовності солдати закривалися в пункті, не виходили назовні і перебували в стані очікування, готові будь якої секунди натиснути кнопки. Бо було їх насправді дві по 2, так шо треба було всі 4 руки шоб запустити ракету.

Найнижчий поверх був кімнатою відпочинку. Саме туди спускає нас вузький скрипучий ліфт у якому нічого не можна рухати бо застрягне.  Місця небагато, ліжка вузенькі, туалет гірший як в плацкартному вагоні. Зате є багато комірок і навіть теелвізор, шоб спостерігати як президент старшить всіх кузькіною маттю.
На другому поверсі пункт запуску. Тут стоять два пульти і одно крісло командира, без кнопок. Солдати повинні були слідкувати за обстановкою, а командир віддавати прикази. Перед самим пуском ракеті вказувалася яка саме програма 1…6 буде виконуватися. Ніяких імен, навіть командир не знав куда полетить ракета. Крісла оснащені пасками, як у бойових винищувачах. Це шоб тебе під час вибуху не кинуло лицем на пульт і ти не втратив боєздатність. Всі решта поверхи – техінчні. В них стоїть всяка апаратура керування та життєзабезпечення.
Я от задав собі питання. Шо відчували люди, які були закриті в тому командному пункті і чекали там приказу. Маленьке тісне приміщення без вікон. Ти повністю ізольований від зовнішнього світу, тільки кнопки, одноманітна їжа і ці остогидлі пики навколо. Коли вже цей приказ, нехай би стріляли і виходили назовні, або відміняли тривогу. А шо якшо там вже наверху нікого нема? А шо як ми тут останні лишилися і замість того шоб йти шукати своїх рідних – близьких чи порятунку ховаємося тут як кроти та проїдаємо останні харчі. Якшо приказу так і не буде – шо робити тоді? Шо якшо двері там нагорі вже давно заплавилися і ми приречені вмерти від голоду. Почнеться каннібалізм, виживе, звичайно, командир. В нього ж зброя. Але і він в кінцевому випадку помре.

Але може бути ше гірше – приказ поступить. І шо тоді? Нас вчили не думати і тиснути кнопку. Але ж це непарвильно, не думати. Приказ може бути записаний на плівку і прокручений автоматичною апаратурою з якогось секретного пункту глибоко під землею. Адже може убти шо американці перехитрили нас і вдарили першими. Війну вже програно, навіщо вбивати невинних людей. Тим більше шо вони – це наш шанс вижити.

А може наші всі політики – латентні підераси?. І замість того шоб вдарити, показати хто тут в домі господар крутять хвостами один перед одним! Ось подивіться ви на цю підлу нігерську пику, так і думає як би наших перехитрити. Якшо ми зараз вистрілимо в уряду не буде вибору як добити ворога і прийдеться віддавати наказ всім решта ракетам. Але я ризикую. Шо як ракета не спрацює? Тоді вишка. Хіба шо признають божевільним. Так, але командир на це нізащо не піде, в нього жінка, діти, недавно новенького жигуля придбав, за державний кошт звісно. Що ж тоді робити? Треба попробувати шукати спільників, потім тихцем забрати в нього зброю, звязати і здійснити пуск. А тим шо зверху сказати шо наказ віддав командир. Потім він почав вести себе неадекватно і його прийшлося звязати.
Були ми там недовго, але виходимо назовні з відчуттям полегшення. Підполковник каже шо провести там внизу день в екскурсіях – дуже тяжко, серце, глибина дає додатковий тиск. Не вірю я шо 30 метрів настільки відчутно, це всього лише висота 9 поверхового будинку. Думаю причина в чомусь іншому, глибшому.

Як вийшли ми назовні – сонце вже сіло. Одні поїхали в найближче село за продуктами, інші лишилися господарювати і розпалювати вогонь. Якшо надумаєте їхати – продукти краще беріть з собою, супермаркетами в радіусі 20 км і не пахне. Шашлика не було, взяли курей. Технологія приготування спеціальна – скобу від культиватора розіпкаємо до кипіння олії і тоді кидаємо в неї кури. Тоді вони мають бути смачні та мягкі. Правда першу курку ми такb спалили, вогонь перекиунувся на олію і горіло всьо не гірше ракетного палива: з іскарми та димом. Наступна порція вийшла справді на славу. Так шо ми ше й смачно повечеряли. Суть в тому, шо грунт шліфує ту скобу до блиску, тому нічого не пригорає до неї. Потім головне не поцарапати її, користуватися ітльки деревяною лопаткою.

Спали на годину менше запланованого – переводили стрілки годинників. Вранці випили кави, в мяких променях ранішнього сонця поробили ше троха фоток, подєкувалиі та й поїхали в Первомайськ. Місто з колись 100 тисячами населення має цікаву історію. Колись на зливі річок тут сходилися одразу три держави: Польща, Росія та Туреччина. Відповідно і місто складалося з 3 частин, які і досі носять назви Голта, Ольвіополь та Богополь. Тут, на берегах Бугу в свій час відпочивали Кравчук, Кучма та ше купа міністрів США. Коли роззброювали нашу державу.
Їдемо вгору старою камяною дорогою, яка скоро закінчується даруючи нашим вантаженим автомобілям спарвжнє випробування по проходженню грунтової стежки. Зате який вид нам відкрився! Недаремно цю місцевість називають одним з 7 чудес України. Червоні гранітні глиби виходять назовні, формуючи то русло Бугу, то острів посеред нього. На території заповідника живе багато рідкісних та унікальних росдин та тварин шо занесені в Червону Книгу. Заповідник є улюбленим місцем для сплавів, на берегах розкинулися намети, на камінні сушаться сплавзасоби.

Файно тут, ніц не скажеш. Був би ше один день – заночували на схилі, сплавилися з Бугу; але мусимо вже їхати. Купуємо на память карту міцевості (адже плануємо сюда ше вернутися), дякуємо і чимдуж їдемо назад, шоб максимум проїхати засвітла.
Чи потрібні Україні діючі ракетні шахти? Думаю не в нашій компетенції відповідати на ці питання. Звичайно, з позиції своєїтупизни та вибіркових знань найлегше сказати «Я вважаю шо мало бути так!». Не маючи всієї інформації і всіх фактів наша думка буде упередженою і невірною. Звичайно, люмпени скажуть шо без ракет нас ніхто не буде боятися і поважати і шо це очивидно і шо нема тут про шо думати. Було вже, і боялися, і поважали. Відомо до чого то привело. Це ментовсько-зеківське поняття про повагу, коли бояться – значить поважають. Світом керує бабло та сила, але остання продається.

ПС: Бачили б ви наше здивування як під час екскурсії в тунелі до командного пункту ми почули голос Діми, а згодом поабчили і його самого. А ше більше здивування було в наших ракетчиків, коли вони почули шо він приїхав сюди на таксі 

Контакти:
Войтенко Володимир +380674305949 Організує відвідання музею, сплав, проживання в наметах з шикарним видом на Буг.
Фотозвіт мандрівки

Просто Лаос – Експедиція "Схід без кордонів"

2009-12-03T06:40:00.000-08:00

Оригінал розповіді тут

Триває другий місяць експедиції.* Ми вертаємось до дому, а на нашому шляху – ще одна нова країна…

Просто Лаос
Розставання на Меконзі
Першу після Банкоку ніч ми провели в поїзді, що прямував до кордону з Лаосом. Таким чином, ми, фактично, економили один день. Третій клас таїландських вагонів можна порівняти з вагонами наших електричок – спати там так само незручно. Мало місця, весь час горить світло та ще й діти плачуть – я не міг дочекатись ранку.
Аж перед самим кордоном я згадав, що в маю ще дві не підписані листівки, тож підписав їх швиденько, приліпив, куплені завчасно, марки, але от біда – ніде не було поштової скриньки щоб ті листівки вкинути. З поштою завжди якісь проблеми – в Індії не було нормальних листівок, в Малайзії не працювали автомати, що продають марки, в Таїланді закінчувались марки якраз коли підійшла моя черга, листівки ж з Непалу просто-напросто не дійшли до адресатів… Та зрештою викрутився – купив булочку в магазинчику, що був поряд і попросив продавця, при нагоді, відправити листівки.
При перетині кордонів завжди чекають непередбачувані витрати – 20 батів довелось заплатити за автобус, щоб переїхати міст Дружби, що прокладений над найдовшою річкою Індокитаю Меконг і який сполучає Таїланд з Лаосом. Оплативши лаоську візу, що коштувала 30 USD (15 днів) ми сподівались, що на цьому наші витрати закінчились, як раптом з нас ще почали 10 бат, як плату за в’їзд. А для чого ж тоді віза?
В найпершому ресторанчику після кордону, випивши по пляшці „Pepsi”, ми з Андрієм почали займатися не дуже приємною справою – розподілом спорядження, ліків, продуктів, оскільки далі вирішили рухатись поодинці. Це все було спричинено якимись терміновими справами, що чекали на мого товариша на початку вересня – до того часу він обов’язково мусів повернутись. Мене ж особливо нічого не підганяло.
Святковий обід складався з французьких баґет із сиром „брі”, бляшанки ” BeerLao” та склянки якогось солодкого місцевого напою. Після такого скромного, але дуже смачного і доволі дорогого обіду, я пішов у бік центральної частини міста, Андрій – на трасу, щоб того дня ще добратись до наступного великого міста на нашому шляху – Луан Прабан.**

В’єнтьян і ночівля у буддистському монастирі
В’єнтьян з першого погляду не дотягував навіть до рівня деяких українських обласних центрів, не кажучи вже про столиці. Ближче знайомство з містом привело мене до повного розпачу. Всі спроби дістатись до центру столиці не мали великого успіху. Частково це було спричинено відсутністю карти, з іншого боку, центр В’єнтьяну дуже важко ідентифікується, особливо ж коли маєш в голові певні шаблони щодо того як має виглядати центральна частина столиці. Лаоську столицю можна порівняти із порядним українським райцентром, з тією тільки різницею, що в наших райцентрах нема представництв іноземних держав та міжнародних організацій. Одним словом, краще би столицею і далі залишалось містечко Луан Прабан, яке, не зважаючи на невеликі розміри, справді заслуговує на цей статус. Але, перш ніж розповідати про принади екс-столиці, опишу як довелось туди добиратись.
Отож, ніч застала мене все ще у столиці. А вибратись із В’єнтьяну було не простіше, ніж знайти його центр. Не бажаючи витрачати гроші на готель, я наполегливо шукав місце де б поставити намет і переночувати. На одній із заправок (там завжди непогані газони) мене, навіть не вислухавши, прогнали. До наступної я не встиг дійти як раптом біля мене зупинилась жіночка на мопеді з питанням куди це я прямую вночі, один і т.ін. Не буду переповідати всю нашу розмову – приємна пані переконувала мене в тому, що ночувати поза готелем, тим більше в наметі, дуже небезпечно, я ж розповідав про дивовижну силу та безвідмовність позитивного мислення. Зійшлися ми на тому, що можна було б переночувати в місцевому храмі і Кан, саме так звали мою добру фею, погодилась відвезти мене туди на мопеді. Ось тоді-то я й злякався, а моє позитивне мислення було піддане справжньому/неабиякому випробуванню. Ніч, лише фара від мопеда, за кермом якого моя подруга, освітлює темну бічну вуличку. Ми мчимо з такою швидкістю як по трасі і я, з важким та об’ємним рюкзаком на плечах, міцно вхопившись руками за сидіння, з усієї сили намагаюсь не злетіти геть з сидіння після чергової ями чи горбочка, якими рясно вкрита дорога. Було справжнім полегшенням побачити світло з монастирських вікон. За якийсь час я вже насолоджувався життєдайними холодними струменями води в монастирській душовій.
Потім мав приємну розмову з монахами, деякі з них непогано володіють англійською. Мене розпитували звідки я, куди, з ким, скільки часу подорожую і чи маю дівчину. Я ж намагався трошки дізнатись про життя в буддистському монастирі.
Починається день для монаха о 4 год. з молитви, а спати вкладаються, залежно від бажання, з 9 до 11 год. вечері. Коли я хотів пригостити кількох монахів, з якими мав ночувати, мандаринками вони ввічливо відмовились і потім я дізнався, що в такий час, а було вже близько 9 год. вечора, їм не дозволено їсти. Звичайно монахи споживають їжу лише між 5 та 12:30. В монастирі, крім буддизму, вони вивчають і всі предмети шкільної програми. Всі вони дуже коротко підстрижені і носять, в основному, роби яскраво оранжевого кольору.

Комуністична гостинність та ночівля на рисовому полі, як її наслідок
Наступний день почався доволі вдало – мене підкинули на 160 км, тобто більше ніж на третину дороги до Луан Прабан. Але, по великому рахунку, мої успіхи того дня на тому й закінчились. Транспорту було мало, лише кожних 5-10 хв. траплялась якась машина, але водії, як правило, їхали не далі того ж таки містечка, або ж хотіли гроші, аргументуючи свою позицію високими цінами на бензин. Але навколо височіли скелясті гори, вкриті пишною зеленню, росли чудернацькі дерева, повз мене проходили, заклопотані щоденними турботами, місцеві жителі, тож було доволі цікаво. Недалечко звідти є якась легендарна печера, до того ж іншою принадою для туристів є можливість сплавлятися річкою. Туристів доволі багато і виглядає, ще це тільки початок, бо дуже активно ведеться будівництво багатьох готелів.
Дуже цікаво було спостерігати як один з місцевих ґаздів “пас” своїх корів. Неможливо було без усмішки дивитися як той вуйко, стріляючи з рогатки та своїм галасом, відганяв тварин подалі від хати, до місця, де була зеленіша трава. Останні ж, певно знаючи, що їжа – то не найголовніше в житті, за десять хвилин поверталися до свого обійстя. Їхньому господарю це явно не подобалося –
він знову хапався за рогатку та стріляв доки не закінчувались набої або корови не були на пасовиську.
Після 4-х годин безуспішного намагання зловити якесь авто, я зрозумів, що те місце не щасливе і треба шукати нове, можливо навіть для ночівлі, бо день уже наближався до кінця. За кілька кілометрів, в наступному селі, мені трапився буддистський храм і я, будучи не проти знов поспілкуватися з гостинними монахами, поплентався на подвір’я. В храмі був лише один старенький монах. Англійської він не знав, але пояснити, що хочеш переночувати, можна і без посередництва міжнародних мов. Монах погодився і я з завзяттям почав ставити намет. За якийсь час за мною спостерігав уже не тільки монах, а й ще ледь не півсела. З’явилися також кілька похмурих дядьків, які почали вимагати показати їм документи. За якийсь час мені повідомили, що в храмі, виявляється, ночувати небезпечно і що треба йти в готель. На що я відповів, що коли б в мене були гроші, то я би не морочив їм голову, тож прошуся до монахів, бо грошей катма. На певний час все заспокоїлося і мене навіть переконали не спати в наметі, а в приміщенні самого храму, на що я, зовсім не вагаючись, погодився. Але до храму знову завітали гості, набурмосені обличчя яких виказували в них місцеве начальство або ж наближених до нього. Мені почали розповідати що аби моє перебування в храмі було безпечним вони мусять покликати поліцію, а це коштуватиме гроші. Мені це набридло, я востаннє перепитав чи можу там залишитись на ніч і після того як почув негативну відповідь – попрощався, подякував монахові (на нього я образи тримав) та й пішов шукати щастя далі. На такий розвиток подій я аж ніяк не сподівався, тому добряче був злий на тих матолків, особливо через те, що втратив купу часу на теревені з ними, а вже починало сутеніти. Найкраще, що мені тоді прийшло в голову (та що, зрештою, дозволяли обставини) – це хатинка на рисовому полі, повз яке я якраз проходив. Але й там мені не довелося сумувати на самоті. Одразу прийшли місцеві підлітки, що жили неподалік та помітили мене щойно я ступив на стежину в полі. Однак цього разу мене ніхто не виганяв, а навіть навпаки, запрошували до себе в гості (їхня хатина була неподалік, в кількох сотнях метрів). Оскільки був я доволі втомлений, то відмовився. Я був переконаний, що в їхній компанії мені не вдасться швидко заснути, адже будь-які речі що я діставав з рюкзака викликали неабиякий інтерес і мені врешті набридло жестами показувати як я це все використовую. Мені таки пощастило – хлопці виявились розуміючі і коли я показав, що збираюся лягати спати, побажали доброї ночі та й пішли геть. Але того вечора мене чекали ще кілька серйозних розчарувань: не працював примус, тож я не зміг приготувати нормальну вечерю, сіли батарейки в годиннику (дезорієнтований у часі), а ще мурахи знайшли потаємний хід до намету і не дали спокою, поки не заклеїв останньої дірки. Лише єдине втішило наостанку – Яна Клочкова здобула для України дві золотих медалі. Цю новину я почув на якійсь із радіохвиль, але оскільки на той час я вже був без годинника, то не можу напевно сказати було це все ще того самого дня, чи вже почався день наступний, трохи вдаліший.
Жаб’ячий концерт тривав до самого ранку, але мені, втомленому та добряче загартованому всілякими неприємностями, це вже зовсім не заважало.

Луан Прабан – колишня і єдина столиця
Луан Прабан, куди я так намагався дістатись було невеличким містечком за розмірами, але дуже величним за кількістю архітектурних, і не тільки, пам’яток. Раніше це місто було столицею, місцем перебування королівської сім’ї та осередком буддизму в Лаосі. Як наслідок – в Луан Прабані кількадесят буддистських храмів. Деякі з них належать до списку світової спадщини ЮНЕСКО. Один храм (найкращий, тому й найвідоміший) мене дійсно вразив, особливо оздобленням, зовні та всередині. З допомогою мозаїки та фресок, якими майже на 100 відсотків вкриті стіни храму, можна однозначно вивчати міфологію, історію, культуру країни. Архітектура Луан Прабан, крім очевидно східного типу, має ще й багато чого від традиційно французької. Більшість житлових будинків належали колись французам, під чиїм впливом Лаос перебував у минулому, тому й успадкували ці будівлі багато від архітектури батьківщини їхніх колишніх власників. Про французьке перебування тут свідчать також написи на офіційних установах, вивісках та величезна кількість французів, що приїжджають сюди на відпочинок. Як не дивно, але за кілька місяців подорожі я вперше зустрів французів лише в Лаосі. Ще більше здивувались моїй національності кілька французів, з якими я якось розговорився. В моїй особі вони вперше зустріли подорожуючого українця. Подібна ситуація не раз траплялася також з людьми із багатьох інших країн.
На відміну, від всіх інших сіл та містечок, де мені вдалось побувати в Лаосі, Луан Прабан не починає лише будувати перші готелі чи ресторанчики, тут інфраструктура вже досить добре розвинута і все місто та околиці фактично живуть на отриманих від туристів прибутках. Маса чудових місць, де можна поїсти чи просто посидіти за горнятком кави та почитати місцеву газету (лише якщо розумієте лаоську мову) чи заморське видання. Майже всюди меню дубльовані англійською мовою та й крім лаоської можна замовити багато страв з континентальної (європейської) кухні, чи країн-сусідів. Я вирішив спробувати якусь традиційну індійську страву, вже й не пам’ятаю що то було, але ту порцію, хоч і був дуже голодний, подужати до кінця так і не зміг.
І ще обов’язково треба спробувати (і не раз!) місцеві фруктові коктейлі. Ціна на такий напій буде такою ж як і на „Соса/Рерsі Cоlа”, а про величезну різницю в смакові та корисності і згадувати не варто. Коктейлі готують на ваших очах (ніяких фірмових секретів) – вибраний вами фрукт, очищається від шкірки, додається подрібнений лід, молоко, сироп, трошки солі та за допомогою якогось побутово-кухонного пристрою перетворюється в чудотворний коктейль, що освіжить, заспокоїть і, без будь-якого алкоголю, підніме настрій.
Добряче відпочивши, надивившись на місцеві принади, відмившись та відіправши брудний одяг, напившись вдосталь чудодійного коктейлю, тобто з хорошим настроєм, я вирушив далі на північ, в бік кордону з Китаєм.
Цей відтинок мені вдалось, не без певних пригод і не завжди автостопом, подолати за два дні. Майже 100-відсоткова зайнятість місцевого населення в сільському господарстві, краєвиди, що відкривались навколо беззмінно вражали.
В неділю банк на кордоні не працював, місцеві ж пропонували не вигідний курс, я вже вирішив займатись операцією обміну валюти на китайській стороні, як на моєму шляху трапилась австралійка, що так само шукала, де б обміняти юані на місцеві кіпи. На цій оптимістичній ноті я й покинув Лаос, пішки вирушивши в бік Китаю.***

Любомир Крупніцький

* Мандри Лаосом – це частина багатомісячної експедиції „Схід без кордонів 2004”, в ході якої її учасники з травня по вересень, переважно автостопом, відвідали також Росію, Казахстан, Китай, Тибет, Непал, Індію, Тайланд і Малайзію.
east04.vbk.org.ua

** В тексті у більшості випадків власні назви передаються у варіанті найближчому до мови-ориґіналу. Іноді це суперечить усталеному в українській мові написанню, але нема на то ради – якщо ламати стереотипи, то в усьому!

Байкал – це мрія, але досяжна

2009-11-27T07:04:00.000-08:00

http://www.mandry.org/?p=35

Інколи в людині прокидається непереборне почуття, якеманить у великий світ. Отож не дивуємося, коли чуємо про існування тих, хто підкоряє неприступні гірські вершини, океанські глибини ризикуючи життям.

А є люди, які беруть в ки
шеню декілька гривень (а то й без них), вкидають кілька лахів в наплічник і виходять на трасу, аби зупинити авто. В народі їх називають автостопниками. Бажано не плутати їх з людьми, які зупиняють машини і їдуть за гроші (в атостопному сленгу – “тюлені”, за ліниво припідняту руку). Автостоп – в основному безкоштовне пересування засобами попутного транспорту.
Таким вар’ятом вродився і я, Ігор Губіліт. І впало мені яблуко на голову, і вкусила мене скажена муха, і вирішив поїхати на Байкал. Мабуть, тому, що там дуже чиста вода, ще мабуть тому, що при цьому треба проїхати всю Україну, а потім Росію, та й сам Байкал мене здавна вабив. А якщо чесно, сам не знаю чому! Просто так!
Більшість їде пізнавати світ в Європу, але крім неї є ще багато місць, на землі, з недоторканою природою, з чудовими і гостинними людьми, відвідування яких принесе Вам задоволення і змінить уявлення про світ.
В день Конституції України я намилився в дорогу. Початок був доволі важким, давалося взнаки свято, тому ледве доїхав до Рівного, там два дні відпочивав в друга – Юри Чечеля, заодно відвідав рівненський зоопарк. А тоді, добре відпочивши, рушив через Київ на Чернігівщину.
Чернігівщина – унікальна земля, таке враження, ніби потрапив в серце самої України. Тутешні місця виглядають наче взяті з українських книжок: здається, ніби он там, у полі, з-за тополь вилетять козаки на конях і підуть в бій проти клятих бусурман. Правда, гетьманська столиця Батурин є занедбаною і не створює відповідного враження: Палац Розумовського, до прикладу, реставрують надповільно (вже близько 50 років). В музеї про Мазепу згадують декількома словами, приділяючи більше уваги Розумовським.
Єдиною радістю було зустріти земляка з Франківщини, місцевого священика церкви Київського патріархату о. Романа Кривка, який облаштував храм у напівпідвальному приміщенні, власноруч виготовив іконостас, з балонів зробив дзвони, з клапанів – чаші, і на Службу Божу приходить 15 осіб (!) з 3-тисячного Батурина. Допомоги о. Роман не чекає ні від кого, а все робить сам. Очі його випромінюють енергію і велику силу волі. А міг би він жити на Західній Україні, проте пішов на цю місію. Зустріч з такими людьми заряджає мене, допомагає в життєвих орієнтирах. Я вдячний Богові за зустріч з такими жертовними людьми. Цього Вам не запропонує жодна турфірма.
Далі українсько – російська митниця. Моя заява, що прямую на Байкал, викликала великий переполох серед наших митників, від співчуття, аж до захоплення. Були навіть думки, чи я, бува, не психічно хворий, а чи не в розшуку. Проте після перевірки таки пропустили.
Подальший шлях пролягав через Москву. І я, скориставшись нагодою, вирішив ознайомитися з містом. Треба зауважити, що москвичів в Московії (Росії) не люблять патологічно, і коли про них згадують, то не можуть стриматися від лайки.
Мені Москва сподобалася. Це справжнісінька столиця імперії, вона має своє обличчя, на відміну від безликого Києва з його парком атракціонів (Майданом Незалежності). Відвідав мавзолей Леніна, побачив “вождя світового пролетаріату”, певний час був з ним на самоті, правда потім охорона вигнала. Чесно кажучи, шкода людини, це ж яким треба бути проклятим, щоб земля не приймала. Проводячи екскурсію біля кремлівської стіни, екскурсоводи все прорікають: “наш Ленін”, ”наш Сталін”, “наші полководці”. Це дійсно їхнє, а не моє, хай собі тримають.
Досить часто про Москву говорять, що їхня міліція не дає проходу, штрафує, знущається. Не можу цього сказати, тому що за два рази, котрі був в Москві, жодного разу не мав з нею справ, а так хотілося щоб щось спитали. Навіть на провокаційні прохання показати дорогу кудись, чемно показували. Це залежить від налаштованості людини.
Далі Самара. Саме в той час в її околицях відбувався тридцятий фестиваль авторської пісні ім. Валерія Грушина (в народі “груша”), на який з’їхалося понад 200 тисяч людей (найбільший фестиваль в СНД). Крім того, в Самарі живе мій вуйко, в якого я декілька днів погостював.
Про “грушу” можна багато писати, але скажу, що тут панує різнобарв’я: фестиваль проводиться на природі, люди живуть на берегах Волги, співають, спілкуються. Я дуже швидко знайшов табір автостопщиків. Серед них – людей, які підкорили світ. Валерій Шанін об’їздив весь світ автостопом, має власну школу автостопу, спеціалізується на країнах Європи; Антон Кротов, автор понад 20 книжок про автостоп, три рази об’їзхав всю Африку, в 2002 році пройшов Афганістан.
На “груші” закупився книгами з туризму і автостопу, поспілкувався з автостопщиками, дізнався особливості траси, по якій повинен їхати, а також мій записник поповнився десятком адрес, де можна приїхати в гості, від Хмельницька аж до Владивостока.
Після кількох днів відпочинку, автостопом через Уфу, Челябінськ, Курган я потрапив в Тюмень. Причому, близько тисячі кілометрів я проїхав на одній машині – “фурі” Scania – з надзвичайно освіченим москвичем. Цю людину від більшості росіян відрізняла відсутність імперського мислення. Коли зустрічаються такі водії, то не хочеться прощатися, здається ніби прощаєшся з рідною людиною. Крім того, беручи з мене приклад, дядя Вітя пообіцяв, що цього року поїде обов’язково в Середню Азію, про яку давно мріяв, але не міг відважитися. Отак!
Мандруючи не один рік дорогами України та Росії, я вже звик до гостинності наших людей, але гостинність і доброзичливість “сибіряків” мене приємно здивувала: могли провезти зайвих 30 км (“бо тобі так зручніше буде”), нагодувати, просто побачивши, що стою при дорозі, затратити 2-3 години і провести екскурсію для мене. Чудові люди – сибіряки.
За Уралом машин трохи менше, як в європейській Росії, зате вони частіше зупиняються, що істотно не впливає на швидкість пересування. Крім того, там досить багато (якщо не сказати більшість), машин з правим кермом, вони постійно йдуть чередою з Владивостоку, а туди попадають з Японії. Спочатку було трохи дивно їхати в таких машинах, а потім звик. Особливі відчуття виникають, коли водій просить сказати, чи варто обганяти машину, яка йде перед Вами, а ти вагаєшся.
За Омськом мене взяли в КАМАЗ татари з Набережних Човнів, яким набридло, що я їх три рази обганяв. Ми проїхали 1400 км (мій рекорд на одній машині) до Красноярська.
Місто Красноярськ розташоване на берегах Єнісею, його визначні пам’ятки зображені на 10 рос. рублях. Це, зокрема, каплиця (по їхньому – “часовня”) на горі, муніципальний міст через Єнісей і Красноярська ГЕС. Після оглядин міста, яке мені сподобалося, я поїхав дивитись на ГЕС (ну, енергетик, все ж таки), яка є найпотужнішою в СНД. Екскурсії станцією вже не проводять (бояться терористів), але навіть зовнішній вигляд ГЕС вражає. Крім того, місцеві жителі багато розповіли із історії станції, показали місто енергетиків Дивногірськ.
Ці краї – вже майже гори Саяни, тому неподалік Красноярська є заповідник “Красноярськіє Столби”. Це велетенські скелі серед тайги, деякі з них досягають висоти 100 м. Мільйони років дощі й вітри, мороз і сонце робили з дикого каменю чудернацькі форми, що нагадують обриси птахів, тварин, людей. Скелі так і називаються: Горобці, Беркут, Дідо, Монах. Заповідник настільки сподобався, що чесно кажучи, не хотілося нікуди від нього їхати. Та ще й познайомився з двома дівчатами “столбістками”, які професійно займаються лазінням по “стовпах”, вони показали мені цікаві маршрути, краєвиди. Досить часто ми з ними дивували місцеву публіку, з’являючись серед скель або вгорі, куди вели таємні тунелі. Мені, як людині нетренованій, досить важко було стрибати за дівчатами, без відповідних розтяжок, але звик.
До чарівного Байкалу залишалося 1100 км. Частину дороги я проїхав з двома автостопниками з Москви: Катею і Дмитром, які мандрували на Сахалін.
Щоб описати красу Байкалу і всіх його особливих місць, важко підібрати відповідні епітети. Можна слухати про нього пісні, читати вірші, дивитися телепередачі, але побачити “наживо” – ось це незвичайні враження.
Озеро простягається з півночі на південь на 636 км, із заходу на схід – на 79 км. Найбільша глибина 1637м. В нього впадає 336 річок, а витікає одна Ангара. Байкал вміщує 20% всіх запасів прісної води на Землі. З усіх боків він оточений горами надзвичайної краси, має 22 острови, найбільший з яких Ольхон.
Земляки з Чернівців одразу в перший день вгостили омулем – рибою, яка водиться тільки в Байкалі. Туристів на Байкалі небагато, більшість місцеві, проте я познайомився з поляками з Кракова, скоро поїду до них в гості.
Наймальовничіші тутешні місця – це Кругобайкальська залізниця. Вона стоїть покинута, а лише два рази в тиждень ходить “мотаня” – тепловоз, який має декілька пасажирських вагонів і біч-вагон (т.зв. “теплушка”, у війну також такі їздили). Ми з поляками їхали в біч-вагоні, де можна було розстелитися на підлозі і поспати, а водночас, милуватися природою, бо “мотаня” їде дуже повільно.
Аби перевести подих від краси Байкалу, я попрямував у місто Улан-Уде, столицю Бурятії, а конкретніше – в Іволгінський дацан – головний буддійський храм в СНД. Яке диво! Такі буддійські храми і церемонії я бачив лише в кіно. По дацану ходять лами (буддійські священики) з книгами, читають мантри. В дацані багато зображень Буди. Буряти пригощали чаєм з молоком (там всі так п’ють), провели екскурсію. Я пішов на прийом до гамба-лами. Вистояв в черзі з різними хворими, як фізично, так і духовно, а тоді шокував його заявою, що в мене все нормально в житті, я просто прийшов на нього подивитися, за що отримав подарунок – буддійський ланцюжок.
В дацані зустрів бурятських бізнесменів українського походження. Вони запросили мене в ресторан “Бурятська кухня”, де замовили національні страви, які були в наявності. Найвідомішою бурятською стравою є “пози” – щось схоже на пельмені. Шкода, що я не зміг довго залишатися в дацані, бо майже “на п’яти мені наступав” прем’єр-міністр Росії – Касьянов, тому, побоюючись ускладнень з проїздами і перекритими дорогами, вирішив їхати далі.
Після Улан-Уде я взяв курс на півострів Святий Ніс, на якому розташований Байкальський заповідник. Річ у тому, що в самому Байкалі температура води коливається від +4 до +6 градусів (за Цельсієм, звичайно). В такій воді не дуже покупаєшся, проте є місця (затоки), де вона прогрівається до +20. Саме до таких належать околиці півострова Святий Ніс. Правда, дорога (десь з 500 км), яка веде до нього, не з найкращих, але мета того вартує.
На Святому Носі надзвичайної краси природа, вона вражає своєю недоторканістю, та й туристів досить мало. Я жив сам два дні на березі Байкалу, тільки в село ходив за рибою і молоком. Потім на кораблі (гідростопом) добрався до бухти Змієва, де є термальне джерело (гейзер) з температурою води +40 – +60. Вода має специфічний колір і запах. Витримати в цій воді можна не довго. Я поселився неподалік джерела з рятівниками Міністерства надзвичайних ситуацій. Позичав у них моторного човна і плавав Байкалом. Потім мені подарували відро риби. До речі, на Байкалі я з’їв риби більше, ніж за увесь рік вдома. Сам її смажив, варив, пік. Серед інших мешканців (як місцевих, так і не місцевих), моя любов до риби викликала співчуття, бо вони думали про м’ясо, а на рибу не хотіли навіть дивитися.
Моя казка-подорож підходила до завершення. Отже, я почав збиратися додому. Повертатися з бухти Змієва можна на кораблі або живописною дорогою попри берег. Як Ви думаєте, який шлях я обрав? Ну звичайно перший, тю, тобто другий! Правда часом дорога була доволі небезпечною, мала багато обривів і урвищ. Вдень ішов, милувався природою Байкалу, пив з нього воду (вона дуже смачна і її можна пити практично на всьому озері), ночі проводив на березі, біля багаття. Загалом, відпочинок на Байкалі характерний тим, що тут мало людей, можна побути на самоті з природою, помріяти.
На цьому бездоріжжі мені трапився автобус, і з веселою компанією я доїхав до Іркутська. Зворотною дорогою зустрічав автостопників, які поверталися з Владивостока, Байкалу, Хабаровська. Відвідав Новосибірське академмістечко, яке розташоване в лісі: ідеш собі лісом і ось перед тобою будинок – “Інститут ядерної фізики”, “Інститут плазми” і т.д.
В Тюменській області, біля міста Заводоуковська, також є два джерела гарячої води, до яких з’їжджаються з усієї Московії, аби зцілитися (і таки відбуваються інколи дива). Так от, біля тої чудодійної гарячої мінеральної води відпочивав та лікував свої болячки я, грошей вже майже не було, але люди дізнавшись про мої подвиги, не давали померти з голоду мандрівнику, правда треба було багато говорити.
Нарешті – кінець Сибіру, Урал, стела “Європа – Азія”, уральське місто Сім, яке розташоване в долині поміж горами. Молодий татарин, що підвозив, зробив мені приємну несподіванку, включив Океан Ельзи. Він також вгощав мене затягнутися коноплею, але я відмовився.
Далі Башкирія зі столицею Уфою. Там я відвідав старовинну мечеть. Ще раз заїхав в Москву, побував в Третьяковській галереї, а також побродив Червоною площею, Арбатом.
Повертатися додому вирішив через митницю “Три сестри”. Це на кордоні України, Росії та Білорусі. Про те, як охороняють кордон, свідчить такий випадок. Один українець повертався з Пітера в Полтаву без паспорта. І “митний контроль” він переходив неподалік через ліс. Я ж – офіційно через усі пункти пропуску. Так от, він пройшов через ліс набагато швидше і потім з мене постійно кепкував. Отака охорона кордону, отаке б на кордоні з Євросоюзом. Чернігів також доволі цікаве місто, там я відвідав церкви і музеї. А тоді дорога до рідного Львова.
Багато хто запитає, де я спав? У більшості випадків у наметі і, чесно кажучи, це були найкращі дні в моєму житті. Тоді починаєш задумуватися: навіщо людям потрібно так багато майна, грошей, якщо можна жити в наметі і бути щасливим!
За день проїжджав від 300 км (це якщо оглядав міста і музеї, а їхав вранці і ввечері) інколи вдавалося “зробити” й 800-1000 км (якщо їхав цілий день).
Після поїздки мій записник поповнився 40 новими адресами (Польща, Таджикистан, Росія, Україна), де мене чекають в гості. Мій автостопний стаж збільшився на 15 тисяч кілометрів. Наступного року планую поїхати автостопом в Середню Азію, а можливо навіть в Індію.
Приєднуйтеся.
Пізнаємо красу світу разом.
Ігор Губіліт

Печерне життя Кападокії

2009-11-27T06:48:00.001-08:00

http://www.mandry.org/?p=24

У Кападокiї люди донинi живуть у печерах, але вже iз
холодильниками i мiкрохвильовками

…В’їхавши у турецьке мiсто Гюреме у Кападокiї, здавалося,
потрапив у химерний край. Замiсть будинкiв скрiзь лише однi
печери. Донинi у цьому печерному мiстi перших християн
живуть люди, взявши у свої древнi домiвки трiшки досягнень
цивiлiзацiї: над печерами висять саталiтарнi антени, увечерi
за шторами у вiкнах-отворах спалахує електричне свiтло, авто
заїжджають у печери-гаражi.

У самому серцi Туреччини пiсля виверження вулканiв Ерджiес,
Гасан i Мелендiз утворився цей дивний край iз унiкальною
поверхнею землi. Скелi легко пiддаються обробцi. Вiтер за
сотнi рокiв витворив iз них 50-метровi шедеври природи,
завдяки яким Кападокiю вiдносять до одних з найгарнiших
мiсць у свiтi. Ховаючись вiд ворогiв, першi християни
спорудили здоровезний печерний мегаполiс iз тисячами
пiдземних кiмнат та коридорiв, у яких чужинцям легко
заблукати.

Кападокiя лежить осторонь основних автострад Туреччини i
доволi далеко вiд середземноморських курортiв. Очевидно, це
й рятує вивiтренi шедеври та древнє мiсто вiд навали
туристiв i вберегли древнє життя. Завдяки вулканiчнiй пилюцi
земля у Кападокiї дивовижно родюча. Мешканцi не хочуть
покидати рiднi мiсця. Запрягають вiслюкiв i возять урожай iз
невеличких огородiв, що простяненi помiж скелями. Зеленi
оази i струмки, печери iз холодильниками i мiкрохвильовками
зробили цей край схожим на дивну казку.

Поблукавши помiж височезними обвiтреними фiгурами, залажу у
одну iз печер. Крiзь невеликi отвори усередину потрапляють
сонячнi променi. Iз центральної великої кiмнати є кiлька
ходiв до менших. У стiнах видовбанi отвори, якi очевидно
служили за лiжка. Вирiшив на нiч оселитися у тiй печерi, при
виходi iз якої вiдкривався чудовий краєвид.

Увечерi iз сусiднiх кiмнат помiтив проблиск свiтла.
Лабiринтами мандрував чоловiк iз саморобним факелом у руках
i вийшов прямо до мене. Ним виявився канадський музикант
Майкл Емберi, який вирiшив сховатися подалi вiд свiту i
оселився у печерах.

– За рiк часу я уже приблизно орiєнтуюся у бiльшостi
основних ходiв цiєї частини мiста Гюреме, — розповiдає
Майкл. — У Кападокiї є пiдземнi мiста на 50 поверхiв вглиб.
Там, пiд землею були колись навiть стайнi, викопанi глибокi
криницi. Християни могли тижнями переховуватися там i не
виходити на поверхню. Зараз у них створено музей, входи
перекритi i вiльно не пройти. Але й окрiм них у Кападокiї є
ще чимало диких пiдземних просторiв, якими можна тижнями
мандрувати.

Наступного дня Майкл провiв мене розвiданими ним ходами, якi
часто виходили на поверхню, а потiм знову заглиблюються. За
словами канадця, у цих лабiринтах можна знайти чимало
цiкавих знахiдок з попереднiх тисячолiть. Наразi до нього на
очi потрапляла лише керамiка. Сподiвається вiднайти й щось
цiннiше.

“Ось це — колишня церква”, сказав Майкл, коли ми увiйшли у
велику простору кiмнату. Це була лише одна iз трьох тисяч
церков скель Кападокiї. Зi схiдного боку у стiнi є мiсце для
вiвтаря. А на стiнах — фрески-iкони та бiблiйнi сюжети.
Вiдчуття, наче ще зовсiм недавно тут жили першi християни.
От тiльки обличчя святих на стiнах здряпанi: справа рук
туркiв-мусульман, якi захопили Малу Азiю у серединi минулого
тисячолiття.

Максим Баландюх
Гюреме (Туреччина)

Танзанія та Занзібар

2009-11-25T05:56:00.000-08:00

Оригінал розповіді тут

Почалося все з приємної і одночасно дуже корисної несподіванки. Зовсім випадково, я і Джема (дівчина Роба, одна з тих, хто приїжджали на Новий Рік до Львова) купили квиток на той самий літак. Роб сказав Джемі, щоб вона про мене попіклувалася, а вона, на відміну від мене, таки знала куди ми летимо. Я ж був без найменшого поняття. Перед від’їздом навіть не встиг туристичний довідник прочитати як належить. Добре що зробив всі прививки і почав пити таблетки від малярії. Перше потенційно цікаве і нове відчуття оминуло мене повністю. Не відчув ніякої побічної дії від вживання мефлоквіну. Ні депресії, ні параної. Аж було нецікаво.

Летіли ми з Лондонa до найбільшого міста Танзанії (аміністративної столиці) Дар ес Салааму. Літак був скорше літаючий кінотеатр-ресторан, ніж просто літак. Десять місць у кожному ряді, і у кожного перед носом – маленькій телевізор. Крім всіляких фільмів і програм на 22гому каналі показували інформацію про переліт: карту з розташуванням літака, швидкість, висоту, відстань до пункту прибуття і відстань до Мекки. Авіакомпанія була з мусульманським ухилом і з центром в Абу Дабі (Об”єднані Арабські Емірати). Через сім годин з гачком ми прилетіли в Абу Дабі, пересіли на інший літак і через 9 годин (літак приземлявся 2 рази по дорозі: в Мускаті (султанат Оман) і в Занзібарі) опинилися в Дар ес Салаамі. Там на нас чекало таксі яке нас завезло прямо до хати Бена. Джема направду все замазала на совість. Вона недавно влаштувалася на роботу в DFID (урядова організація міжнародного розвитку) і вони мають порядне представництво в Танзанії. Якраз так співпало, що її знайомий з роботи був там у відрядженні, тож ми мали де заночувати. Наступні 2 дні то було дуже ненавантажуюче знайомство з Африкою. Ми жили у Бена в хаті, він нас возив машиною по місту, поїв пивом “кіліманджаро” і годував. А також мене навчили місцевої мудрості: не пити воду з крана, носити штани і сорочку ввечері (захист від комарів), і спати під москітною сіткою, яку вони мають над всіми ліжками. А ще там швидко темніло десь зразу після 6ї вечора, і вночі в принципі не було що робити. Отож, я привчився рано лягати спати і рано вставати. І спав я багато (маючи 12 годин ночі, було куди розігнатися).

Наступний день по приїзді була субота, то ж ми втрьох зраненька поїхали на південний пляж. То я вам скажу була штука. Такі кольори я бачив лише по телевізору. Білий пісок, світло-голуба вода і кокосові пальми. Я аж від захоплення трохи згорів на сонці. Після обіду на пляжі, ми поїхали в місто, трохи потусувалися і пішли на вечерю в ефіопський ресторан. Там їли справжню ефіопську їжу. Один великий пляцок (типу налисник) на всіх і в нього вилиті різні підливи і соуси. І то все треба їсти руками. Смакота неописуєма.

Наступного дня зраненька Бен завіз нас у порт, де і залишив. Порти і автобусні зупинки в Танзанії, то – місця підвищеного психологічного тиску. Там на всіх туристів, яких легко впізнати по кольору шкіри, полюють таксисти, носильники, гіди, порадники, продавці лівих квитків і всілякі інші слизькі типи, які очікують в нагоду як мінімум заробити якісь чайові. Отож, посилаючи всіх на свому шляху ми купили квитки і після трохи чекання сіли на паром і поплили на Занзібар. Загалом все було зовсім нескладно. Єдине що мені не дуже сподобалося, що квитки для білих продають набагато дорожче ніж для місцевих. Це в них всюди така політика. І студентські знижки в них не заведені.

Паром в нас був швидкий і за дві з гачком години ми таки доплили до легендарного Занзібару. То острів відомий своїми пляжами, кораловими рифами, арабським духом і тим, що там народився Фреді Меркурі. Приплили ми в так зване Кам’яне Місто на західному узбережжі. Воно особливе тим, що воно є зовсім не типовим африканським містом, в якому ще з давніх часів жили араби. Невелика стара частина міста більше подібна на Італію, з її вузенькими вуличками і потрісканими старими будинками.

Поселилися ми в готель, який для нас зарезервував Роб, і трохи погуляли містом. На вечерю пішли на прибережний базар, де місцеві готують купу всілякої риби та іншої дивини. Нарешті ми їли справжню місцеву їжу. Бо після ресторанів у Дар ес Салаамі, я зрозумів, що якщо так і далі харчуватися, то грошей в мене надовго не вистачить. І взагалі, виявилося, що Танзанія не така вже і дешева країна. Хоч люди там живуть дуже бідно, але ціни там не такі вже і малі. Особливо для туристів. Всіх білих вважають багачами, які грошей навіть не рахують. Але і для місцевих не все так просто. Оскільки з промисловістю в них там туго і більшість речей імпортують, то ціни відповідно на деякі речі більші ніж в Європі. За три тиждні я не з’їв ні шматочка шоколаду. Не повірите. Жаба дусила платити за шоколад дорожче ніж він коштує в Англії. Ну але місцева їжа вона доволі дешева. І якщо довіряти свому шлунку, і сподіватися що він справиться з потенціно неприємними місцевими бактеріями, то можна харчуватися смачно, поживно і дешево.

Наступного ранку, ми з Джемою винайняли човна і маску на пів дня і поїхали на острів. То було знову ще крутіше ніж я міг собі уявити. Острів, тобто навіть не острів, а маленька купка піску серед океану, був зовсім незвичайним. Там вже загоряло трохи людей, але не багато. Багато людей там би просто не помістилося. Дядько (водій) висадив нас і залишився чекати з човном біля берега. Джема віддала мені маску і я пішов плавати. І то було просто духо-перехоплююче. Там було трохи коралів, і то було настільки гарно і незвичайно, що направду аж перехоплювало дух. Це як потрапити у зовсім інший світ. Всілякі дивні штуки на відстані 20 см від носа, збоченські смугасто-різнорольорові риби, морські зірки, підводні квіти. Ну повна труба одним словом. Там було тільки трохи тих коралів і то було не найгарніше місце. Але для мене то було більше ніж треба. Як вийшов на бегег віддихатися і віддати маску Джемі, то на мене чекав обід. Наш водій, приніс нам тазік їжі. Угалі (то їхня місцева типу кукурудза ше з чимось) з овочами і рибою. Потім на мене напала манічка ходити по острову і збирати ракушки. Хоч я і не збирався їх з собою таскати по всій Танзанії, але все було настільки гарне і незвичне, що я просто ходив і все збирав і збирав.

Після обіду ми повернулися в готель і там нарешті здибали Роба. Хоча тільки на 5 хвилин. То був його останній робочий день і він ще був по вуха зайнятий опікуючися групою англійських студіків. То було 14 чоловік, які заплатили купу грошей, щоб поїхати в Африку і мати там трохи пригод і набратися життєвого досвіду. Останні 4 тиждні вони жили в селі і будували школу. І на кінець програми приїхали на Занзібар.

Знову ми зустріли Роба і решту народу з його групи аж наступного ранку. Він вже був вільною людиною. Проект закінчився і кожен міг робити що хотів. Роб і Джема зібралися на східне узбережжя Занзібару (Джема хотіла трохи пониряти), а Роб сплавив мені кубіту Хелен, яка хотіла вилізти на гору Меру. Робити мені все рівно не було що, бо Мартін (з яким я збирався спочатку їхати) таки не приїхав до Танзанії, тож ми вирішили наступного дня вдвох поїхати на землю і на північ в гори. Там було Кіліманджаро і трохи інших гір. На Кіліманджаро я твердо не збирався, бо казали що то невиправдано дорого і що там не змахлюєш. Але подивитися і розвідати ситуацію треба було. Гора Меру була альтернативна пригода, яку я міг собі дозволити.

Ми вирішили плисти нічним і дешевшим паромом, тож цілий день пішов на мандрівку Занзібаром. Ми заїхали у Джозані ліс (де колись Роб 3 місяці робив свій університетський диплом і де живуть червоні мавпи). І потім ми заїхали на західне узбережжя, де мали бути духозахоплюючі пляжі. Так воно і було (фотка1, фотка2). Казка направду.

Після нічного парому, трохи психологічного навантаження з добиранням на таксі до автобусної станції, ми таки сіли на автобус до Аруші. То був кусок дороги, але автобус їхав швидко, дорога була нова і якісна, тож мандрівка зайняла нам годин може вісім з гаком. Кіліманджаро з вікна не було видно через хмари. Аруша то є просунуте місто і воно є столицею східної Африки (то таке утворення подібне на ЄС, куди входить Танзанія, Кенія і ще пару сусідніх країн). На станції ми очікували на навалу всяких місцевих слизьких типів, які не дають спокійно дихати туристам, але все обійшлося доволі приємно. Ще в автобусі до нас причепився тільки один дядько, який був директором одної тур фірми. Тож вони нас машиною завезли до декількох готельчиків, доки ми поселилися, потім до себе в офіс на халявський інтернет, і потім залишив нас в спокої. Віддячили ми йому тим, що пообіцяли, що подумаємо чи не поїхати з ним на сафарі пізніше. Аруша то – столиця сафарі. Навколо є декілька всесвітньо відомих парків і вони, здається, і є джерелом найбільших доходів для країни. Тож в Аруші половина людей мабуть то і робить, що пробує підбити заїжджих туристів на сафарі або яку небуть мандрівку. За це все вони вимагають грубі гроші. Отож, спокійно погуляти по Аруші не вдається нікому. Майже весь час по дорозі чіпляються люди і їм треба довго пояснювати, що тобі від них направду нічого не треба.

Наступний день пішов на приготування до сходження на гору Меру. То також був національний парк за який треба було платити гроші. Також там були всілякі звірі, і тому треба було мати з собою озброєного гіда (або як вони там його називають – озброєного рейнджера). Гора була 4566 метрів висотою і Хелен не погоджувалася на мандрівку менше ніж на три дні. Ну я на таке згодився, хоча справжнім рейнжерам таке би і за одну добу можна би було попробувати осилити. Ну хіба що від різького набору висоти може гірська хвороба сплющити. Але то таке. Доки не попробуєш, не будеш знати.

Ми закупилися харчами, картою, погуляли, на вечерю знайшли супер столову зі справжньою місцевою їжою. Тобто день пройшов не марно.
Зраненька спіймали маршрутку, потім зразу знайшли джипа, який їхав до воріт парку, потім з півтори години почекали доки той джип наповниться людьми, щоб водію було вигідно їхати, і в решті-решт доїхали туди куди треба. Взагалі транспорт в них заслуговує особливої розповіді. Скільки людей в тому нашому джипі їхало я не знаю. Забагато, щоб можна було порахувати. То що стояли в машині, і сиділи на даху то ще таке. Один дядько сидів навіть на капоті. Джип по дорозі три рази ламався і його ремонтували. Тож 24 км дороги ми їхали не менше години.

Але все було загалом успішно. Ми почали реєструватися і платити гроші за парк. Вони вимагали гроші в долларах, яких в нас трохи не вистачало, і тому нас приєднали до гіда-рейнджера, який вже мав вести двох німців. Тож нас загалом було четверо і гід Майкл, який мав рушницю, щоб обороняти нас від слонів і буфало. Німці були справжні матрасники і мали ще крім гіда носильника і кухаря, але вони ішли окремо. Перший день був повний розслабон. За годин чотири з гачком розслабленого ходіння ми дійшли до першої хати. По дорозі бачили жирафу, слонів (у кущах), мавп і взагалі купу краси. Хата була на рівні дна кратера (2514 метрів). Взагалі, гора Меру, то – великий прикіл. Колись то була велика гора (може навіть більша за Кіліманджаро), але великим вибухом гору знесло і тепер на її місці кратер зі стінками з трьох боків. Найвища точка на тій стінці і є гора Меру. А ще посередині кратера, тепер є менший але тимчасово (вже 100років як) непрацюючий вулкан з іншим кратером на його вершині. Дивина тай годі. Один вулкан всередині іншого.

Хата була супер. Не зря за неї вони беруть грубі гроші. Окремо було дві хати для туристів і ще хати для носильників, кухарів і обслуги. Там крім нас вже банячила група старших німців, і вони з собою мали ще чоловік десять обслуги. То я вам скажу повна халява так в гори ходити. Приходиш в хату, тобі накривають стіл і годують як в ресторані. Ну ми так не випендрювалися. Мили з собою півлітра палива і я напросився на примус до місцевої обслуги варити макарони. Люди виявилися дуже хороші. Дали примус, воду, напоїли чайом. Отож ми поїли і пішли спати.

На наступний день план був дійти до наступної хати на сідлі між Меру і малою Меру. 1000 метрів підйому. Повільно почавши підніматися з нашою матрасницьою групою (кубіта, один старший німець, а другий фотограф), я не витримав і приєднався до носильника, який нас обганяв. Отож ми швиденько пройшли шар хмар і нарешті я побачив Кіліманжаро. До хати ми дійшли ще зранку, тож я ще збирався погуляти і може навіть вилізти на Меру. Бо був ще цілий день попереду. Хата була на 3570 метрів висоти і там вже не було ніяких страшних звірів, тож можна було безпечно гуляти самому. Але нічого не вийшло. Мене загрузили і не пустили. Прийшов начальник табору і сказав що самому гуляти не можна. Оскільки я в носі мав їхні правила, то мені пригрозили покаранням і великим штрафом, якщо я їх не буду слухатися. Ну я таки і трохи налякався. І подумав, що дідько їх знає з їхніми порядками. Ще заарештують чи що. Сказали що на малу Меру можна лізти скільки завгодно, а далі в сторону великої Меру, тільки недалеко і то з кимось з місцевих. І то вимагали чайові. Після довгих торгуваннь і сперечань зі мною відправили одного хлопця (якому я мусив за це віддячити, тобто заплатити). Ну капець одним словом. Розвели зовсім не рейнджерські порядки. Приватизували гори, і мало того що платиш їм гроші, так і ще вони вимагають щоб ти їх слухався. Ну трохи погуляв в один бік, потім з іншим народом виліз на малу Меру, пофотографувалися, і ми всі повернулися до хати. Зварили вечерю. Потім впали на хвіст німцям на їхню вечерю, бо вони не могли того всього самі з’їсти, і пішли спати. За планом вихід на штурм Меру був в 2гій ночі. То в них основна робоча ідея. Вийти на гору так, щоб було видно як сонце сходить з Кіліманджаро.

Ну так і вийшли. Зустрічали схід сонця перед самою вершиною, але трохи нам не поталанило. На сам схід сонця на Кіліманджаро найшла хмарка і трохи перебила очікуваний фантастичний вид. Але все рівно було супер гарно. Вилізли вже засвітло на вкриту інеєм Меру, сфоткалися, полюбувалися на незвичайну красотищу, і почовгали назад. В мене, може від висоти, аж розболілася голова, і я подумав, що мабуть то і добре що мене попереднього дня не впустили самого гуляти, а то ще від зайвого натхнення заробив би гірську хворобу чи що.

Спустилися ми до хати, годинку поспали, доїли за німцями сніданок, і пішли донизу. Я чуть не домовився з місцевим рейнджером, який організовував мандрівку для наших німців, що може він візьме мене нелегально на Кіліманджаро разом з тими німцями. Але ніц з того не вийшло. Ввечері ми так і не зустрілися, і всі люди з якими я потім говорив казали, що за Кілімангджаро треба платити гроші, і ніяких лівих шляхів там не може бути. Так що я вирішим залишити цю пригоду на пізніше. Все рівно з їхньою огранізацією (вони офіціно вимагають щоб люди організували сходження тільки з тур. компанією) ніякого рейнджерського задоволення можна і не отримати. Гора то зовсім не складна і все виходить на повне матрасництво. Отож, я подумав, що своїм друзям буду радити що сходження на Кіліманджаро краще залишити десь на вік після 60ти років. Тоді можна і кухаря з собою взяти і пару носильників і спокійно насолоджуватися краєвидами.

З парку їхали вже затемно. На німців чекала машина і ми знову впали їм на хвіст. По дорозі чуть не заїхали в пару жирафів.Наш джип по дорозі поламався тільки раз, тому до Аруші ми добралися доволі швидко.

На Кіліманджаро я забомбив і через день ми поїхали у Мто Ва Мбу. То невеличке село, де ростуть баобаби і де працює програма так званого ”культурного туризму”. Там ми розділилися. Хелен залишилася на місцеву екскурсію а я поїхав у Енгаруку і обіцяв повернутися через день. Енгарука, то є маленьке село в кінці дороги недалеко від кордону з Кенією і то є край вулканів і кратерів. Тобто там є справжній працюючий вулкан і я думав, що треба на нього вилізти і подивитися. І ще то є край масаїв. Масаї то є дуже автентичне плем’я і нашим гуцулам до них ще дуже далеко. Вони мають величезні діри в вухах, носять шмати замість одягу і часом крадуть корови з Мто Ва Мбу, бо вірять, що споконвічно всі корови в світі належать тільки їм.

По обіді я вліз в маштину з купою дивних людей і через дві години, вже затемно, вкритий грубим шаром пилюки я прибув в Енгаруку. Там мене відвели на наметове поле з двома наметами і сказали чекати хлопця Аббі, який вміє говорити англійською. Я вже майже заснув, як близько дев’ятої години він прийшов. Він на мене трохи здивовано дивився, коли я сказав що хочу на вукан і що мені треба зранку через один день повернутися назад до Мто Ва Мбу. “Ти хочеш виходити прямо зараз ?” – спитався Аббі. Виявилося, що до того вулкана трохи далеко, і що туди він водить людей на три дні. Ну на два як мінімум. Але після матрасницького досвіду на горі Меру я прагнув пригод і сказав що ми можемо спробувати а там вже як вийде. Ще трохи поторгувалися за ціну і пішли спати, призначивши вихід на третю ранку. Ще Аббі казав, що в нас недостатньо води (я мав десь 2 з половиною літра), але я знову ж сказав, що по-барабану, можемо спробувати дійти куди зможемо.

В третій ранку падав проливний дощ і ми вийшли в п’ятій. Хлопака був трохи рейнджер і ми йшли справжнім рейнджерським кроком. Через п’ять годин ми підійшли до вулкана Олдойньо Ленґай (“гора богів” по місцевому). Ще до нас чогось по дорозі приєднавсь одиy мандруючий масай. Ми підійшли під гору і мене все ще тягнуло на неї вилізти. Аббі сказав, що то не можливо, бо в нас недостатньо часу і недостатньо води. Ну я подумав, що то суперова нагода довести тим масаям, що українські рейнджери то є найкрутіші рейнджери в світі. І я сказав, що хай він мене почекає в тіні під останнім деревом, а я спробую вилізти і подивитися як воно піде. Так і зробили, після маленького перекусу Аббі сказав, що масай який до нас приєднався мене трохи проведе, а він сам мене почекає під деревом. Трохи масай мене провів, і потім я пішов сам. Прикіл був в тому, що через півтори години рейнджерських зусиль я навіть не дійшов до гори. Ну майже дійшов. Але замахався і випив майже всю воду. Під обід сонце почало пекти на повну катушку, і взагалі той район то була майже пустеля. Я зрозумів, що трохи прорахувався з маштабами, і що гора насправді не дитяча, і що треба повертатися. Коли я повернувся до дерева під яким спав Аббі, то ентузіазму в мене вже було трохи менше. Мрія про холодне пиво ввечері в Енгаруці незрівнячнно більше приваблювала ніж будь яка інша ідея. Ми ще подивилися на один кратер поблизу і вже по дорозі назад потусувалися зі справжньою масайською родиною. Вода в нас вже зовсім закінчилася і разом з нею чогось закінчилося все натхнення до ходіння. В тій масайські хаті нам дали пляшку місцевої води, але навіть Аббі сказав, що не зовсім тій воді довіряє. Тобто мені її пити точно не можна було. Це мене ще навчили Джема і Бен. Будь-яка не дизинфікована вода для наших не пристосованих до африканських бактерій шлунків ризикує спровокувати як мінімум тимчасові неприємності. Вода яку нам щиро запропонували я думаю могла б спровокувати і довгочасові неприємності. Через деякий час Аббі знайшов якусь каністру з, як він сподівався, дощовою водою і з сумним виразом обличчя її випив. Я ж вирішив триматися далі і чекати на пиво в Енгаруці. Хоча то вже було трохи неприємно і визалило боком. Я явно перегрівся, і одного разу навіть запропонував зробити привал і полежати в тіні, щоб охолоти. Виявляється, що без води в таких умовах нікуди не зайдеш. Я вирішив, що я точно не хотів би жити десь в пустелі.

До Енгаруки ми буквально допленталтся вже вночі і прийшли зразу в бар до брата Аббі. І я пережив ще одне дуже цікаве і нове відчуття. Випивши залпом пляшку пива, через буквально 30 секунд я раптово вкрився густим потом. Направду все пиво раптово вийшло потом і я був повністю мокрий. І це було так раптово та інтенсивно, що я аж захоплено спостерігав як це коїться. Загалом перед вечерею я випив 4 літра суміші пива, інших напоїв і води. Справді, пустеля під сонцем то не жарти. Тут і рейнджерство не допоможе. Я зрозумів чого Аббі казав, що на той вулкан вони завжди піднімаються вночі, бо вдень занадто пече сонце.

Наступного дня зранку я успішно доїхав назад до Мто Ва Мбу, вже разом з Хелен ми поїхали до Моші, де зустрілися з залишками їхньої волонтерської групи (5 кобіт), які приїхали після курсу підводного плавання на Занзібарі. Моші то є містечко під Кіліманджаро то ж вид з готелю був просто супер. Наступний день був розслабольний. Що було цікавого: бачив як росте кава, пробував цукрову тростину, плоди баобаба, і якийсь підозрілий місцевий напій (що я аж переживав за свій шлунок). Кобіти вирішили їхати на 3 дні на сафарі. Але оскільки в мене вже зовсім закінчувалися гроші і я думав, що за три дні я знуджуся, то я приєднався до них тільки на другий день на поїздку у Нгоронгоро кратер. Там ми трохи подивилися на всіляких зебр, антилоп, страусів, бегемотів і іншої дивини, і наступного дня зраненька я поїхав в напрямку до Дар ес Салаам. Автобус по дорозі трохи поламався, тож я приїхав до міста затемно. В автобусі познайомився з одним угандійцем, з яким за компанію поселився в дешевому готелі. Готель був справжня діра, але зато ми знайшли супер дешеву місцеву їжу в справжній мусульманській столовій, де навіть не було пива.
Зранку я поїхав на пляж, де ще заночував останню ніч (таки не даремно з собою тягав намет всю дорогу!) і наступного дня по обіді сів на літак.

Вночі прилетів в Абу Дабі. Мав 12 годин часу до наступного літака, і мене (все нахаляву) завезли і поселили в крутий готель. Зранку я мав час на дуже коротку екскурсію по Абу Дабі. Після Танзанії воно дивиться дуже круто і виглядає як справді багата країна. Здається ніби всі їздять на таксі і всюди купа модернових будинків. І це все серед пустелі. І ще всюди кондеціонери (і в кожній машині також), а як виходиш назовні, то просто аж вдаряє в голову спека і вологість. Там було посправжньому гаряче і було аж направду важко дихати. І як там люди жили перед тим як винайшли кондеціонери, я не уявляю.

А аеропорту сказали, що літак запізнюється на 8 годин, і всіх 200 з гаком не місцевих пасажирів знову відправили в той самий крутий готель. Тож я ще мав нагоду трохи погуляти і покупатися в басейні …

Андрій Бандрівський
серпень 2003

Фотоальбом мандрівкм

Кавказ. Відкриття світу мандруючи

2009-11-25T05:41:00.000-08:00

Ми вирішили поїхати в сторону величного храму бога сонця Митри в Гарні, він був побудований в часи Ісуса Христа, зовні він нагадує грецькі храми з колонами і антиком. Далі наш шлях лежав у Герхард, який є чудом створеним людськими руками в ІV столітті. Храм збудований в монолітній скелі, має три поверхи, в середині протікає повноводний струмок. В атмосфері храму відчувається дух тисячоліть.

А тепер загадка. Яка це країна? Це не Італія і не Греція, навіть не Франція. Це – Вірменія! Отак дійсно, ця невелика країна, в якій знаходяться історичні пам’ятки, про які багато країн можуть тільки мріяти. Практично стільки ж пам’яток і в Грузії та Азербайджані. А кількості пам’яток Сирії, Туреччини та Ірану може позаздрити будь-яка європейська країна.
Хочу розповісти вам про мандри по Кавказу, де вам будуть дуже раді, де ви можете отримати багато незабутніх вражень, познайомитеся з новими людьми, відчуєте єднання з природою, не витративши при цьому купу грошей. Там до українців досить хороше ставлення, а ви будете шановними гостями в домах мешканців цих країн.

Найцікавіше, те, що кожен з вас має можливість туди потрапити. Хто на паромі, хто на поїзді, хто на автобусі, а можна й безкоштовно за допомогою автостопу. Ми з друзями завжди їдемо поїздом до Луганська, а потім прямою дорогою по якій рухається безліч машин в сторону Кавказу, яку з легкістю можна подолати за два дні.
Спочатку дорога йде через Кубань, перший раз я був в цих краях в січні 2004 року по дорозі в Сирію, і з цього часу був тут шість разів. Що цікаво, деколи на Кубані (Ставропольський і Краснодарський край) можна почути навіть українську, правда, самі місцеві мешканці називають себе козаками і “балакають” вони відповідно по козацькому або по місцевому, а не українською, переконати їх в протилежному дуже важко. Поля Кубані дуже доглянуті, всюди щось росте, будинки досить добротні, на відміну від інших регіонів Росії.
Чим ближче в сторону Чечні, то все частіше і частіше, починають зустрічатися великі пости міліції, де вас інколи можуть перевірити, як правило, речі не надто оглядають, але хохлом і бандерівцем називають постійно. При перевірках питання задають стандартні, хто звідки куди, згодом з досвідом виробляється автоматизм у спілкуванні з органами правопорядку. Найбільші неприємності в цих краях у мете були одного разу коли в моєму записнику знайшли розклад електричок “Стрий – Львів”, іншого разу мене не хотіли впускати в республіку Північну Осетію – Аланію, бо імміграційна картка в мене була заповнена англійською.
Проте це з лихвою компенсується від спілкування з чудовими мешканцями цих країв, кабардинці з задоволенням вгостять вас шашликом, балкарці заспівають пісень, осетини з задоволенням вгостять вас осетинськими пирогами з сиром або м’ясом, дагестанці з бараниною і солодощами. Кожен народ хоче показати, що він найгостинніший.
Туристів на Кавказі зараз мало, всі бояться, що тут стріляють, але це безпідставно, бо в Єгипті значно частіше вбивають як тут, а всі чомусь мріють про нього. Між собою, звичайно, пересварилися всі хто може: кабардинці з балкарцями, чеченці з інгушами, інгуші з осетинами, осетини з грузинами, грузини з абхазцями, вірмени з азербайджанцями. Але це на вас ніяк не вплине, бо військові дії закінчилися вже десять років тому, люди хочуть миру і ніхто вже не береться за зброю. Злочинності нема, бо хто може на когось напасти, якщо при потребі кожен може помститися зі зброєю в руках. Найстрашніше й найнебезпечніше для мене в цих краях, це коли водій їде з Вами по гірському серпантині, знизу величезні обриви, аж дух запирає, а він показує гори, гортає карту, їсть одночасно, оце страшно.
Дорога з Росії в Грузію лежить через Хрестовий перевал (2379 м.), вона настільки мальовнича, що аж захоплює дух, при хорошій погоді добре видно кавказький хребет, на фоні якого видніється п’ятитисячний Казбек. В Грузії досить тепло, не тільки погода, а й ставлення до гостей, особливо до українців, одного разу мені на митниці грузини на дорогу подарували великий пакет величезних персиків, від грошей я відмовився. Хабарництво дякуючи зусиллям нового президента практично ліквідовано, навпаки міліція, митниця та інші органи державної влади будуть вашими щирими помічниками.
Автостоп в Грузії прекрасний, водії цікаві, коли дивитеся, як їздять машини, то складається враження, що тут нема правил дорожнього руху, але аварій на диво нема.
Кого цікавить море можна їхати в Батумі, батьківщину мандаринів (щоб з’їсти тону мандаринів треба їхати сюди взимку). Хто цікавиться пам’ятками історії, того гостинно прийме Мцхета – древня столиця Грузії, там на горі височить монастир Джварі з VI століття, з якого відкривається чудова панорама злиття річок Мцхети і Кури, між якими розташувалася Мцхета.
Вода Боржомі поправу вважається найкращою мінеральною водою в світі, коли я сказав грузинам скільки коштує їхня вода в Україні, то вони довго не могли повірити. А ви безпосередньо в місті Боржомі можете пити справжню воду з джерела й прогулюватися дачею Сталіна, який, до речі народився тут поруч в місті Горі.
Кахетія – край виноробів, хто любить і цінує справжнє вино, то може навідатися сюди, тут кожен господар матиме за честь вгостити дорогого гостя. Тільки не зловживайте вином, не псуйте імідж українських мандрівників. Якщо вам пощастить, то можете потрапити на якесь грузинське застілля, де в вашу честь весь вечір будуть говорити тости тривалістю в п’ять хвилин.
Не менш гостинні за грузин і вірмени. В книзі про автостоп Антона Кротова про Вірменію сказано таку фразу: “їхню гостинність ви відчуваєте вже з кордону”, я перевірив це на собі. Нас у Вірменію їхало троє, два Максими разом, а я окремо сам. Коли я в’їхав в Вірменію, пройшов від кордону десь 100 метрів, до мене під’їхала легкова з якої висунулося обличчя щасливого дядька і каже “залазь швидко!”. Звичайно такого я не очікував, почав відмовлятися, а він каже “скоріше бо Максими зачекалися!”. Я не знав де в даний момент знаходяться Максими, бо ми мали зустрітися в центрі Єревану. На моє запитання де Максими, він відповів, що вони святкують. Я погодився і вони відвезли мене на дачу, на якій стояв накритий стіл і навколо нього сиділи гості й Максими. І з такими історіями ми мандрували по всій Вірменії.
Тут вражають християнські храми, найдавніший з яких святий Ечміядзінський кафедральний собор, був побудований в 301 році, якраз тоді, коли Вірменія перша в світі прийняла християнство на державному рівні. По всій країні є багато древніх церков, монастирів, всі вони добре збереглися, бо зроблені з каменю, церква з десятого століття тут не вважається древньою.
Обов’язково є сенс відвідати високогірне озеро Севан, яке знаходиться на висоті 1900 метрів над рівнем моря, окрасою якого є високогірний севанський монастир, де в нас закінчилися гроші і ми за допомогою гітари теплого недільного дня заробили 30 доларів за три години, найбільш затребувана і відома українська пісня серед вірмен виявилася “підманула, підвела”.
Обов’язково відвідайте вищезгадані Гарні й Герхард. Найбільше звичайно вражають гірські пейзажі. Хто був у Вірменії, того вже особливо не зацікавлять американські каньйони. Велике задоволення приносить їзда в кузові вантажівок по гірських серпантинах.
Правда була у Вірменії і ложка дьогтю, це коли нас трьох забрала Служба Безпеки Вірменії побачивши в нас порушників вірменсько-турецького кордону. А у всьому винуватий Арарат, це гора до якої причалив Ноїв ковчег, вона священна у вірмен, проте зараз вона належить Туреччині, практично за декілька кілометрів до вірменського кордону. Гору Арарат видно майже з усіх куточків Вірменії, це дуже прикро для вірмен, темою їхньої постійної розмови з вами є Арарат, озеро Ван забрані турками та геноцид, коли турки вирізали до мільйона вірмен в 1915 році.
Отож щоб краще розгледіти цей п’ятитисячний Максим Семерак підійшов до нього надто близько, а ми з Баландюхом Максимом були тоді в древній столиці Вірменії місті Двін. Спочатку затримали Максима, а потім привезли і нас, після довгих і нудних запитань нас відпустили, вгостивши відомим коньяком “Арарат”. Потім через два дні мене вже одного в іншій точці Вірменії затримали теж неподалік від Арарату, коли я зупиняв машини в сторону Гюмрі ввечері. Все обійшлося втратою часу для мене і підйомом всього начальства та військової частини на ноги з сторони вірмен.
Серед всіх народів на пострадянському просторі найбільш ностальгують за СРСР – вірмени. Справа в тому, що з усіх сторін крім Грузії вони оточені або ворогами (Туреччина та Азербайджан) або чужими (Іран). Розмовляти про те, як вам добре живеться в незалежній Україні краще в Грузії та Азербайджані, а в Вірменії згадайте, як добре було їсти дешеву ковбасу.
Ласкаво просимо на Кавказ.
В наступній розповіді прочитаєте про наше перебування на лінії вогню між Вірменією та Азербайджаном з іншого боку кордону, про зустріч з міністром туризму Туреччини, як пролетіти на літаку за 16 доларів за допомогою газети “Аудиторія”, про храм зороастрійців, про те що робила частина нашої експедиції в Чечні в квітні 2005 року.

http://www.mandry.org/?p=19

Тибет

2009-11-25T05:08:00.000-08:00

Оригінал розповіді тут

Пройшли вже ті часи, коли Тибет був повністю відрізаний від світy, та потрапити туди можна було лише під видом буддистського паломника та сильно ризикуючи життям. Але навіть сьогодні, в’їзд іноземців до Тибету, хоча і не заборонений, але відверто не заохочується китайськими властями. Існує лише одна дорога, по якій офіційно дозволений проїзд туристів, але щоб нею скористатися, потрібен дозвіл. Щоб отримати цей дозвіл, треба купити тур, що коштує найдешевше 1700 юань (приблизно 1100 гривень). І за ці гроші ви отримуєте лише квиток на автобус до Лхаси. У самому ж Тибеті цей дозвіл нікому не потрібен.

Звичайно ж, мало кому хочеться платити такі гроші у кишеню китайському уряду, який свого часу просто завоював Тибет. І тому іноземці часто вдаються до альтернативних, формально нелегальних, але фактично існуючих шляхів попадання у Тибет. Такий, справедливий стосовно пригноблених тибетців, шлях обрали собі і ми. Але все виявилося не так просто, як нам спочатку здавалося. На шляху до Лхаси стоїть 5 поліцейських постів, єдиним завданням яких є виловлювання самостійних іноземних мандрівників. Покарання для китайців, що насмілювалися підвозити туристів, є ще суворішим. Тому просто так допомогти нам ніхто не хотів. Через те ми провели цілих 3 дні у загубленому серед пустелі містечку Голмуд, з якого щоб дістатися до будь якого іншого міста, навіть найшвидшим транспортом, потрібно не менш ніж 17 годин.

До нас приєднався ще один мандрівник – японець Ріо, і вже вчотирьох ми цілих 2 дні те й робили, що пробували виїхати до Лхаси. Ріо став нам у великій пригоді, бо приблизно розумів китайські ієрогліфи, і томи ми якось могли порозумітися з місцевими. В решті-решт, ми сторгувалися з водієм автобуса за 600 юань з чоловіка, та після кількох годин незрозумілих переїздів на таксі та ховання від поліції, ми таки сіли на автобус, та почалося те, що називається – один з найважчих автобусних переїздів на планеті.
Автобус з Голмуда до Лхаси долає відстань 1200км в середньому за добу. Але найгірше – не час, що доводиться провести в незручних напівлежачих кріслах, розрахованих на маленьких китайців. Найнеприємніше – те, що шлях на Тібетське плато проходить через два перевали по 5 тисяч метрів над рівнем моря і симптоми гірської хвороби, такі як сильна головна біль та нудота, вам фактично гарантовані. Тому на автовокзалі пасажирам пропонують кисневі мішки. Хоч майже всі від них відмовляються та замість того беруть з собою місцеві ліки від гірської хвороби – ампули глюкози.
Але ціль мандрівки виправдовує кожну хвилину пекла у автобусі. Лхаса – столиця Тибету, або ж земля богів, легендарне місто, що розташоване між зелених Гімалайських пагорбів на висоті 3700м над рівнем моря. Сьогодні Лхаса – це є сучасне китайське місто та носій усіх атрибутів цивілізації, таких як рівненькі дороги та яскраві магазини з останніми технологічними витребеньками. Вся ця сучасність дуже вдало натягнута на те, що колись було центром духовності, знання та особливого тибетського буддизму. Посеред Лхаси, на пагорбі, височіє Потала – величний палац Далай Лами. Також в центрі, але вже захований у лабіринті вузеньких вуличок та серед кам’яних будинків, знаходиться храм Джокиханг. Та й у всьому містечку відчувається ні на що не подібний тибетських дух: монахи у червоно-жовтих рясах, старці, що крутять молитовні барабани, різнокольорові молитовні прапорці на дахах будинків та горах, дим з жертовних алтарів. Лхаса – дуже гарне місто, що знайшло свою неповторну гармонію між сучасним матеріальним, духовним та природнім дивом тібетського плато.

Подорож далі вглиб Тибету дозволяє побачити іншу картину буття звичайних людей. Хоча добратися туди не так вже й просто. Недобудовані дороги, перевали в 5000 метрів, та жорстка заборона перевозити іноземців у машинах без спеціальної ліцензії сповільнює рух вздовж єдиної дозволеної дороги “Дружби” то Непалу. Але у всьому є свої переваги. Повільне пересування дозволяє пильніше придивитися до відрізаного від світу справжнього Тибету. Чим далі вглиб гір, тим все сумніше. Тибет – це найбрудніші в світі діти, неосвічені та надзвичайно бідні люди. На іноземців вони дивляться, як на засіб до наживи, та на гостинне ставлення краще не розраховувати. Але це все якийсь не до кінця зрозумілий світ з дивними контрастами. Одного разу ми несподівано попали у містечко Шігатзе і знову ми були у сучасному світі. У супермаркеті до нас ввічливо та англійською мовою зверталися на “Сер”, та й все містечко випромінювало достаток та красу. Але це був єдиний виняток, що не міг замаскувати справжній стан справ.
Вже потім ми дізналися що тибетці пережили 30 років геноциду та що до 80тих років по всій території люди жили у постійній нестачі їжі. Що велику частину населення знищили, а частина разом з лідером Далай Ламою мусила емігрувати до Індії. Що більшість тибетських храмів зруйновано, а ті релігійні громади, що лишилися, перебувають під пильним наглядом китайських властей, і що за будь-яку непокору вони можуть розраховувати на серйозні неприємності.
Дуже сумно було відчувати, що ми їдемо через знищену, колись могутню, державу. Зі знищеною культурою, що колись викликала повагу та захоплення усього світу. Але хочеться сподіватися, що все це не безнадійно. Виглядає, що з часом Китай вибирає нові економічні пріоритети та послаблює тиск на Тибет. Добудовуються дороги, що з’єднають Тибет зі сходом та з Непалом. Далай Лама у вигнанні є одним з найсильніших духовних лідерів у світі, а Тибетський університет у Лхасі дає знання новому поколінню тібетців, які вже не пам’ятають ні про голод, ні про геноцид. Хто знає, можливо легенда скоро знову оживе.
Андрій Бандрівський
Експедиція “Схід без кордонів”, літо 2004
east04.vbk.org.ua

http://www.mandry.org/

2009-11-25T05:00:00.000-08:00

"Мандри": туристичний путівник по всьому світу. Для мандрівників та любителів пригод! Якщо вас цікавлять подорожі, то вам сюди. Тут ви зможете знайти багато цікавої та корисної інформації про найрізноманітніші мандрівки по всьому світу, почерпнути щось для себе, дізнатися про те, що давно шукали. Знайти однодумців, котрі, як і ви невпинно прагнуть до пригод. Та що найважливіше, на www.mandry.org ви зможете поділитися своїми враженнями від побаченого та прожитого у ваших подорожах!