Просто Лаос – Експедиція "Схід без кордонів"

Оригінал розповіді тут

Триває другий місяць експедиції.* Ми вертаємось до дому, а на нашому шляху – ще одна нова країна…

Просто Лаос
Розставання на Меконзі
Першу після Банкоку ніч ми провели в поїзді, що прямував до кордону з Лаосом. Таким чином, ми, фактично, економили один день. Третій клас таїландських вагонів можна порівняти з вагонами наших електричок – спати там так само незручно. Мало місця, весь час горить світло та ще й діти плачуть – я не міг дочекатись ранку.
Аж перед самим кордоном я згадав, що в маю ще дві не підписані листівки, тож підписав їх швиденько, приліпив, куплені завчасно, марки, але от біда – ніде не було поштової скриньки щоб ті листівки вкинути. З поштою завжди якісь проблеми – в Індії не було нормальних листівок, в Малайзії не працювали автомати, що продають марки, в Таїланді закінчувались марки якраз коли підійшла моя черга, листівки ж з Непалу просто-напросто не дійшли до адресатів… Та зрештою викрутився – купив булочку в магазинчику, що був поряд і попросив продавця, при нагоді, відправити листівки.
При перетині кордонів завжди чекають непередбачувані витрати – 20 батів довелось заплатити за автобус, щоб переїхати міст Дружби, що прокладений над найдовшою річкою Індокитаю Меконг і який сполучає Таїланд з Лаосом. Оплативши лаоську візу, що коштувала 30 USD (15 днів) ми сподівались, що на цьому наші витрати закінчились, як раптом з нас ще почали 10 бат, як плату за в’їзд. А для чого ж тоді віза?
В найпершому ресторанчику після кордону, випивши по пляшці „Pepsi”, ми з Андрієм почали займатися не дуже приємною справою – розподілом спорядження, ліків, продуктів, оскільки далі вирішили рухатись поодинці. Це все було спричинено якимись терміновими справами, що чекали на мого товариша на початку вересня – до того часу він обов’язково мусів повернутись. Мене ж особливо нічого не підганяло.
Святковий обід складався з французьких баґет із сиром „брі”, бляшанки ” BeerLao” та склянки якогось солодкого місцевого напою. Після такого скромного, але дуже смачного і доволі дорогого обіду, я пішов у бік центральної частини міста, Андрій – на трасу, щоб того дня ще добратись до наступного великого міста на нашому шляху – Луан Прабан.**

В’єнтьян і ночівля у буддистському монастирі
В’єнтьян з першого погляду не дотягував навіть до рівня деяких українських обласних центрів, не кажучи вже про столиці. Ближче знайомство з містом привело мене до повного розпачу. Всі спроби дістатись до центру столиці не мали великого успіху. Частково це було спричинено відсутністю карти, з іншого боку, центр В’єнтьяну дуже важко ідентифікується, особливо ж коли маєш в голові певні шаблони щодо того як має виглядати центральна частина столиці. Лаоську столицю можна порівняти із порядним українським райцентром, з тією тільки різницею, що в наших райцентрах нема представництв іноземних держав та міжнародних організацій. Одним словом, краще би столицею і далі залишалось містечко Луан Прабан, яке, не зважаючи на невеликі розміри, справді заслуговує на цей статус. Але, перш ніж розповідати про принади екс-столиці, опишу як довелось туди добиратись.
Отож, ніч застала мене все ще у столиці. А вибратись із В’єнтьяну було не простіше, ніж знайти його центр. Не бажаючи витрачати гроші на готель, я наполегливо шукав місце де б поставити намет і переночувати. На одній із заправок (там завжди непогані газони) мене, навіть не вислухавши, прогнали. До наступної я не встиг дійти як раптом біля мене зупинилась жіночка на мопеді з питанням куди це я прямую вночі, один і т.ін. Не буду переповідати всю нашу розмову – приємна пані переконувала мене в тому, що ночувати поза готелем, тим більше в наметі, дуже небезпечно, я ж розповідав про дивовижну силу та безвідмовність позитивного мислення. Зійшлися ми на тому, що можна було б переночувати в місцевому храмі і Кан, саме так звали мою добру фею, погодилась відвезти мене туди на мопеді. Ось тоді-то я й злякався, а моє позитивне мислення було піддане справжньому/неабиякому випробуванню. Ніч, лише фара від мопеда, за кермом якого моя подруга, освітлює темну бічну вуличку. Ми мчимо з такою швидкістю як по трасі і я, з важким та об’ємним рюкзаком на плечах, міцно вхопившись руками за сидіння, з усієї сили намагаюсь не злетіти геть з сидіння після чергової ями чи горбочка, якими рясно вкрита дорога. Було справжнім полегшенням побачити світло з монастирських вікон. За якийсь час я вже насолоджувався життєдайними холодними струменями води в монастирській душовій.
Потім мав приємну розмову з монахами, деякі з них непогано володіють англійською. Мене розпитували звідки я, куди, з ким, скільки часу подорожую і чи маю дівчину. Я ж намагався трошки дізнатись про життя в буддистському монастирі.
Починається день для монаха о 4 год. з молитви, а спати вкладаються, залежно від бажання, з 9 до 11 год. вечері. Коли я хотів пригостити кількох монахів, з якими мав ночувати, мандаринками вони ввічливо відмовились і потім я дізнався, що в такий час, а було вже близько 9 год. вечора, їм не дозволено їсти. Звичайно монахи споживають їжу лише між 5 та 12:30. В монастирі, крім буддизму, вони вивчають і всі предмети шкільної програми. Всі вони дуже коротко підстрижені і носять, в основному, роби яскраво оранжевого кольору.

Комуністична гостинність та ночівля на рисовому полі, як її наслідок
Наступний день почався доволі вдало – мене підкинули на 160 км, тобто більше ніж на третину дороги до Луан Прабан. Але, по великому рахунку, мої успіхи того дня на тому й закінчились. Транспорту було мало, лише кожних 5-10 хв. траплялась якась машина, але водії, як правило, їхали не далі того ж таки містечка, або ж хотіли гроші, аргументуючи свою позицію високими цінами на бензин. Але навколо височіли скелясті гори, вкриті пишною зеленню, росли чудернацькі дерева, повз мене проходили, заклопотані щоденними турботами, місцеві жителі, тож було доволі цікаво. Недалечко звідти є якась легендарна печера, до того ж іншою принадою для туристів є можливість сплавлятися річкою. Туристів доволі багато і виглядає, ще це тільки початок, бо дуже активно ведеться будівництво багатьох готелів.
Дуже цікаво було спостерігати як один з місцевих ґаздів “пас” своїх корів. Неможливо було без усмішки дивитися як той вуйко, стріляючи з рогатки та своїм галасом, відганяв тварин подалі від хати, до місця, де була зеленіша трава. Останні ж, певно знаючи, що їжа – то не найголовніше в житті, за десять хвилин поверталися до свого обійстя. Їхньому господарю це явно не подобалося –
він знову хапався за рогатку та стріляв доки не закінчувались набої або корови не були на пасовиську.
Після 4-х годин безуспішного намагання зловити якесь авто, я зрозумів, що те місце не щасливе і треба шукати нове, можливо навіть для ночівлі, бо день уже наближався до кінця. За кілька кілометрів, в наступному селі, мені трапився буддистський храм і я, будучи не проти знов поспілкуватися з гостинними монахами, поплентався на подвір’я. В храмі був лише один старенький монах. Англійської він не знав, але пояснити, що хочеш переночувати, можна і без посередництва міжнародних мов. Монах погодився і я з завзяттям почав ставити намет. За якийсь час за мною спостерігав уже не тільки монах, а й ще ледь не півсела. З’явилися також кілька похмурих дядьків, які почали вимагати показати їм документи. За якийсь час мені повідомили, що в храмі, виявляється, ночувати небезпечно і що треба йти в готель. На що я відповів, що коли б в мене були гроші, то я би не морочив їм голову, тож прошуся до монахів, бо грошей катма. На певний час все заспокоїлося і мене навіть переконали не спати в наметі, а в приміщенні самого храму, на що я, зовсім не вагаючись, погодився. Але до храму знову завітали гості, набурмосені обличчя яких виказували в них місцеве начальство або ж наближених до нього. Мені почали розповідати що аби моє перебування в храмі було безпечним вони мусять покликати поліцію, а це коштуватиме гроші. Мені це набридло, я востаннє перепитав чи можу там залишитись на ніч і після того як почув негативну відповідь – попрощався, подякував монахові (на нього я образи тримав) та й пішов шукати щастя далі. На такий розвиток подій я аж ніяк не сподівався, тому добряче був злий на тих матолків, особливо через те, що втратив купу часу на теревені з ними, а вже починало сутеніти. Найкраще, що мені тоді прийшло в голову (та що, зрештою, дозволяли обставини) – це хатинка на рисовому полі, повз яке я якраз проходив. Але й там мені не довелося сумувати на самоті. Одразу прийшли місцеві підлітки, що жили неподалік та помітили мене щойно я ступив на стежину в полі. Однак цього разу мене ніхто не виганяв, а навіть навпаки, запрошували до себе в гості (їхня хатина була неподалік, в кількох сотнях метрів). Оскільки був я доволі втомлений, то відмовився. Я був переконаний, що в їхній компанії мені не вдасться швидко заснути, адже будь-які речі що я діставав з рюкзака викликали неабиякий інтерес і мені врешті набридло жестами показувати як я це все використовую. Мені таки пощастило – хлопці виявились розуміючі і коли я показав, що збираюся лягати спати, побажали доброї ночі та й пішли геть. Але того вечора мене чекали ще кілька серйозних розчарувань: не працював примус, тож я не зміг приготувати нормальну вечерю, сіли батарейки в годиннику (дезорієнтований у часі), а ще мурахи знайшли потаємний хід до намету і не дали спокою, поки не заклеїв останньої дірки. Лише єдине втішило наостанку – Яна Клочкова здобула для України дві золотих медалі. Цю новину я почув на якійсь із радіохвиль, але оскільки на той час я вже був без годинника, то не можу напевно сказати було це все ще того самого дня, чи вже почався день наступний, трохи вдаліший.
Жаб’ячий концерт тривав до самого ранку, але мені, втомленому та добряче загартованому всілякими неприємностями, це вже зовсім не заважало.

Луан Прабан – колишня і єдина столиця
Луан Прабан, куди я так намагався дістатись було невеличким містечком за розмірами, але дуже величним за кількістю архітектурних, і не тільки, пам’яток. Раніше це місто було столицею, місцем перебування королівської сім’ї та осередком буддизму в Лаосі. Як наслідок – в Луан Прабані кількадесят буддистських храмів. Деякі з них належать до списку світової спадщини ЮНЕСКО. Один храм (найкращий, тому й найвідоміший) мене дійсно вразив, особливо оздобленням, зовні та всередині. З допомогою мозаїки та фресок, якими майже на 100 відсотків вкриті стіни храму, можна однозначно вивчати міфологію, історію, культуру країни. Архітектура Луан Прабан, крім очевидно східного типу, має ще й багато чого від традиційно французької. Більшість житлових будинків належали колись французам, під чиїм впливом Лаос перебував у минулому, тому й успадкували ці будівлі багато від архітектури батьківщини їхніх колишніх власників. Про французьке перебування тут свідчать також написи на офіційних установах, вивісках та величезна кількість французів, що приїжджають сюди на відпочинок. Як не дивно, але за кілька місяців подорожі я вперше зустрів французів лише в Лаосі. Ще більше здивувались моїй національності кілька французів, з якими я якось розговорився. В моїй особі вони вперше зустріли подорожуючого українця. Подібна ситуація не раз траплялася також з людьми із багатьох інших країн.
На відміну, від всіх інших сіл та містечок, де мені вдалось побувати в Лаосі, Луан Прабан не починає лише будувати перші готелі чи ресторанчики, тут інфраструктура вже досить добре розвинута і все місто та околиці фактично живуть на отриманих від туристів прибутках. Маса чудових місць, де можна поїсти чи просто посидіти за горнятком кави та почитати місцеву газету (лише якщо розумієте лаоську мову) чи заморське видання. Майже всюди меню дубльовані англійською мовою та й крім лаоської можна замовити багато страв з континентальної (європейської) кухні, чи країн-сусідів. Я вирішив спробувати якусь традиційну індійську страву, вже й не пам’ятаю що то було, але ту порцію, хоч і був дуже голодний, подужати до кінця так і не зміг.
І ще обов’язково треба спробувати (і не раз!) місцеві фруктові коктейлі. Ціна на такий напій буде такою ж як і на „Соса/Рерsі Cоlа”, а про величезну різницю в смакові та корисності і згадувати не варто. Коктейлі готують на ваших очах (ніяких фірмових секретів) – вибраний вами фрукт, очищається від шкірки, додається подрібнений лід, молоко, сироп, трошки солі та за допомогою якогось побутово-кухонного пристрою перетворюється в чудотворний коктейль, що освіжить, заспокоїть і, без будь-якого алкоголю, підніме настрій.
Добряче відпочивши, надивившись на місцеві принади, відмившись та відіправши брудний одяг, напившись вдосталь чудодійного коктейлю, тобто з хорошим настроєм, я вирушив далі на північ, в бік кордону з Китаєм.
Цей відтинок мені вдалось, не без певних пригод і не завжди автостопом, подолати за два дні. Майже 100-відсоткова зайнятість місцевого населення в сільському господарстві, краєвиди, що відкривались навколо беззмінно вражали.
В неділю банк на кордоні не працював, місцеві ж пропонували не вигідний курс, я вже вирішив займатись операцією обміну валюти на китайській стороні, як на моєму шляху трапилась австралійка, що так само шукала, де б обміняти юані на місцеві кіпи. На цій оптимістичній ноті я й покинув Лаос, пішки вирушивши в бік Китаю.***

Любомир Крупніцький

* Мандри Лаосом – це частина багатомісячної експедиції „Схід без кордонів 2004”, в ході якої її учасники з травня по вересень, переважно автостопом, відвідали також Росію, Казахстан, Китай, Тибет, Непал, Індію, Тайланд і Малайзію.
east04.vbk.org.ua

** В тексті у більшості випадків власні назви передаються у варіанті найближчому до мови-ориґіналу. Іноді це суперечить усталеному в українській мові написанню, але нема на то ради – якщо ламати стереотипи, то в усьому!